Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
В сїй справі ми маємо відповісти на два питання: по перше — чи були на Руси школи орґанїзовані, колєктивні, по друге — який рівень осьвіти давала тодїшня наука, незалежно від того, як вона давала ся — в школах чи приватними лєкціями по теперішньому сказавши.
До першого питання треба піднести на самім початку, що про орґанїзовані школи на Руси ми не знаходимо нїяких виразних вказівок в наших давнїх джерелах. В них досить часто іде мова про науку, але не пояснюєть ся, де і як та наука побирала ся. Але само до собі се argumentum a silentio що не богато значить, бо наші відомости про культурне житє давньої Руси взагалї дуже припадкові; що знали б ми нпр. про церковний суд з самої лїтописи, або про право взагалї, не маючи Руської Правди... Коли арґументують, що на Руси не могли з'явити ся школи тому, бо їх не було в їх первовзорі — Візантиї, то забувають, що хоч у Візантиї орґанїзация шкіл не стояла дуже високо, одначе завсїди були там публичні школи в видї учителїв при катедрах і монастирях — т. зв. дідаскалів і маістрів 2), а в серединї XI в. відновлено було й державну академію в Царгородї 3); отже взірцїв для Руси там не бракувало. Зрештою самі звістки лїтописи про масове научаннє дїтей за Володимира й Ярослава приводять до сього ж виводу: читаємо про Володимира, що він „нача поимати у нарочитои чади дЂти и даяти на учениє книжноє” 4), про Ярослава: „прииде къ Новугороду, собра от старостъ и поповыхъ дЂтей 300 учити книгамъ” 5). Таке масове научаннє з огляду на потреби церкви в більшім числї сьвящеників і дяків, та з огляду на мале число учителїв дїйсно мусїло мати місце, а воно, очевидно, виключає можливість обійти ся припущеннєм тільки одиничного научання, такого що оден письменний учив другого неписьменного; мусїла бути колєктивна наука, де учитель (чи учителї) научав разом більше число учеників — отже мусїла бути відразу властива школа, подібна до тої яку описує нам Анна Камнена 6) в біоґрафії свого батька в заснованій ним захоронцї для сиріт: „сидить учитель, і навколо нього стоять дїти, однїх питає з письма (έρωτήσεις γραμματικάς), иньші пишуть „схеди” — ортоґрафію слів”. А раз з'явивши ся така колєктивна наука не мала причини заникати.
Найбільш придатне місце для такої школи було при епископській катедрі: се місце вказувало ся руській практицї й її візантийським первовзором, і таки се було найвигіднїйше: при епископі ґруповала ся купка найбільш осьвічених людей, були й ріжні церковні фонди. Раз засновані, такі школи при катедрах, кажу, не мали причини зникати, принаймнї скрізь. Митрополити й епископи-Греки все мали перед очима свою рідну практику катедральних шкіл, а й практичні потреби церкви вимагали такої школи: коли ще й тепер катедри мусять часом закладати собі школи дяків, при істнованню всяких иньших шкіл, то такі потреби тодї були далеко пильнїйші; треба було приготовляти сьвящеників, дяків і простих сьпіваків для потреб епархії, підучувати стороннїх кандидатів, що зголошували ся на сьвященство, і т. и.
По більших культурних центрах потреба в книжній науцї мусїла бути так значна, що дуже тяжко собі уявити, аби сю потребу могли задоволити приватні лєкції, ученнє одного ученика „майстром”. Був попит на сьвящеників і дяків у церкві, на писарів- метальників — в княжій управі, в більших боярських господарствах, в більших купецьких підприємствах; була потреба „почитания книжного” у самої суспільности; списуваннє книг для церков і приватних людей було теж поплатним ремеслом. Отже охочих учити ся в таких більших містах як Київ, Чернигів, Володимир, Галич і т. и., мусїло бути дуже богато, і вже таке значне число учеників на ґрунті навіть приватної науки мусїло приводити до колєктивного научання, значить — до витворення приватних шкіл.
Таким чином виходячи з обставин тодїшнього житя ми приходимо до переконання, що в давнїй Руси мусїли істнувати школи церковні при катедрах і приватні — по більших містах. Тільки не треба собі зараз прикладати до них мірку сучасних шкіл — шукати директорів, учительських колєґій, кляс і т. и. Могли бути й не бути школи з більшим числом учителїв, з докладнїйше діференціонованою наукою; але школи — як колєктивне научаннє учеників — мусїли бути.
Переважна більшість шукала в науцї — чи в такій школї чи у одиночних учителїв — самої тілько письменности: навчити ся читати. На тім кінчила ся едукація найчастїйше, й переважна маса сьвящеників і дяків, певно, й не підіймала ся над сей рівень, а в сьвітських кругах і таке знаннє було чимось не зовсїм звичайним: Нестор, оповідаючи, що Борис читав книги, уважав потрібним поясняти: „бяше бо и грамотЂ наученъ”, як річ що сама по собі не могла припускати ся. Однак і великою рідкістю письменність в княжих кругах може не була, судячи по звісткам про книголюбство Ярослава, Сьвятослава Ярославича, Володимира Васильковича, і т. и. Значне очитаннє, яке показує в своїх писаннях Мономах 7), або Моленє Данила (автора його нема причини не вважати за княжого мужа, яким він сам себе представляє) показують, що між сьвітськими людьми були й справдешнї книжники.
Другим степенем науки було писаннє й рахунки: се було потрібне для тих, хто приготовляв ся на писаря-метальника, або на переписувача-списателя книжного. Що до рахунків, то деяке зрозуміннє тодїшнього
