Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
Далеко виразнїйше виступає перед нами стать иньшого репрезентанта сього напряму — Кирила епископа туровського. Йому пощастило більш нїж богатьом иньшим нашим письменникам: окрім досить численних писань, що надписують ся його іменем, але непевних, чи йому належать, маємо що найменьше девять проповідей таких, що належать йому певно; далї маємо „Сказаниє о черноризчестЂмъ чину”, богато молитв і оден покаянний канон 10).
Проповіди маємо сьвяточні: на недїлї почавши від вербної до недїли св. отець, на велику суботу і на вознесеннє. В них автор головно переповідає евангельську історію сьвята, не запускаючи ся в моральні поучення. Оповіданнє його дуже штучне; автор широко користав з риторичних форм, аби зробити своє оповіданнє можливо ефектовним й інтересним: часом приберає оповіданнє в драматичну форму, вкладає в уста осіб діяльоґи; стрічаємо широкі повторювання, порівнання, паралєлї, цїлі образи, також симболїчні толковання. Взагалї його манєра — се дальший крок тїєї ж школи, що бачимо і у Іларіона, тільки нема того почутя, що у Іларіона дає житє риторичній формі; меньш талановитий Кирил не панує так над сими риторськими формами — вони часом забивають його, і оповіданнє стає тодї механїчним, нескладним, часто холодним і нудним; він більш невільничо іде за своїми грецькими взірцями, часом бере готові вступи до промов, або цїлі уступи й образи. За всїм тим йому не можна нїяк відмовити анї лїтературної технїки, анї визначного таланту, що виносить його навіть над рівень сучасного візантийського риторства.
Дуже похваляють ся його численні молитви: риторика оживляєть ся тут щирим чутєм, і зі сторони форми вони бездоганні 11). Як сї молитви так і проповіди його мали широку популярність, і вже проложне житиє його називає його „другим Златоустим”. Безперечно він був найбільш поважаним з усїх староруських письменників.
До сеї ж „вищої школи” треба зачислити деяких анонїмних авторів.
Від одного автора маємо похвальне слово св. Клименту, виголошене, очевидно, в київській Десятинній катедрі, де лежали мощі Климента, мабуть з нагоди обновлення сеї церкви котримсь київським князем, в присутности його самого (по імени не названого). З огляду що св. Володимир в нїм називаєть ся праотцем сього князя, треба міркувати, що то був якийсь далекий потомок св. Володимира, отже слово було сказане не скорше як у 2-ій пол. XII в., але й не пізнїйше як на початках XIII в., бо київський князь зветь ся старшим між князями. Як на найбільш правдоподібний час можна класти се слово на часи Рюрика, що як знаємо, дуже займав ся будівництвом і міг обновити і Десятинну церкву по спустошенню 1169 р. Написане слово зручним риторським пером, але риторику ужито в міру, без бомбасту; автор дає порівняння, але не великі, в симболїзм не запускаєть ся. Судячи по прозорости стиля, добрій рущинї і по висловах, де автор говорить про Русь, воно мусїло бути писано по руськи, не толковало з грецького, і Русином таки, найскорше — з духовенства Десятинної церкви 12).
Окрім сього слова маємо ще друге похвальне слово Клименту, також очевидно руське і виголошене також мабуть в Десятинній церкві. В похвалах Клименту воно має богато буквально спільного, але коротше, біднїйше в стилю, не має тих алюзій до князя, і зовсїм инакше закінчене 13). Не маючи в цїлости першого слова, не можна означити їх відносини вповнї катеґорично; але правдоподібне се коротше слово старше, і автор ширшого, можливо, використав його, розширивши риторськими додатками й приладивши до обставин того обновлення церкви. В такім разї ми б мали ще одно слово, також риторичної школи, звязане з Десятинною церквою, може ще з XI віка.
Вкінцї — похвала кн. Рюрику, з нагоди збудованої ним у Видубицькім монастирі стїни, 1199 р. Вона була виголошена кимсь з видубицької братиї (судячи по формі — власне виголошена, а не написана, і тільки втягаючи її в лїтопись, де вона заховала ся, автор похвали, чи може иньший редактор, додав до неї де які подробицї в історичнім стилю). Від похвального слова Клименту, що могло бути звернене, як я казав, до того ж Рюрика, вона відріжняєть ся своїм бомбастичним тоном, що робить трохи комічне вражіннє супроти такої зовсїм не епохальної подїї як збудованнє монастирського муру; автор в симболїку теж не запускаєть ся, але громадить масу порівнянь — таки рішучо за-богато; зрештою ж показує теж риторську зручність і вправу, а се тим більше треба піднести, бо мусїв то бути чоловік молодий, судячи по тому що при таких визначних здібностях і осьвітї не був ще нїяким більшим церковним достойником — про видубицького ігумена говорить він у третїй особі. Що був то Русин, в тім не може бути непевности 14).
Поруч письменників сеї, щоб так сказати, вищої школи, маємо цїлий ряд писань безпретенсійних, котрих автори не претендуючи на нїяку „філософію”, анї „риторські плетення”, анї виказуючи якоїсь особливої лїтературної осьвіти, без претенсій компілюють собі тексти св. Письма або від себе дають поучення в ріжних справах християнської моралї чи обрядової практики, не запускаючи ся в глубокі питання доґматики або улюблену сучасною вищою школою симболїстику.
Розумієть ся, такий „простий” спосіб писання, як тодї казали, міг бути у деяких письменників результатом їх переконання, що він то й найлїпший, „що філософія” вищої школи в тих практичних цїлях не здасть ся на нїщо. Теоретично се зовсїм можливо, але на практицї досить трудно припустити таке рішуче виломлюваннє з під загальної моди, особливо в більшім розмірі, і ми таки мусимо прийняти, що принаймнї — переважна більшість тих письменників, які писали „просто”, писала так тому, що не вміла писати инакше, не діставши тодїшньої вищої осьвіти і лїтературного приготовання. До такої „простої” школи належали такі вичислені вже вище автори проповідей, наук і
