Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
Так само мабуть не без множення поробленї ті рахунки приплоду, на десятки й сотки тисяч, в ширшій редакції Руської Правди — зроблені мабуть якимось „метальником” 9).
Ще дальшим степенем науки була грецька мова. Вона була потрібна й для практичних справ при частих зносинах з Візантиєю та при істнованню на Руси вищої грецької єрархії — митрополитів і епископів. Потрібували її й для наукових цїлей: хто хотїв розширити свою осьвіту, не міг задоволити ся самими перекладами, мусїв сягнути до грецьких книг. На переклади з грецького також був попит у ріжних меценатів книжности. Ті руські духовнї особи, що їздили в ріжних справах до Царгорода, як Єфрем, Нїфонт і т. и., мабуть уміли по грецьки. Чи було таких богато — се иньша справа. Одначе митр. Климент в своїм посланню, в серединї XII в., хвалить ся, що має у себе більше таких мужів, що „может единъ рещи алфу — не реку на сто или двЂстЂ или триста и четыреста, а виту також” 10). Як правдоподібно об'ясняють, тут іде мова про знаннє на память т. зв. схед, альфабетичних словників слів подібних в транскріпції й толковань слів 11) — такі схеди служили підручниками при науцї грецької мови в тодїшній Візантиї і відти були перенесені до нас. Се кидає нам сьвітло на систему грецької мови на Руси — перенесеної в цїлости з Візантиї, як то зрештою можна собі наперед представити. Порядок науки грецької мови описуєть ся сучасником так: зпочатку вчать ся елєментам букв, потім складам, потім вчать його по підручникам Діонисія і Теодосія, далї читає поетів, вкінцї береть ся за схедоґрафію і по довгій науцї доходить до справжнього граматичного знання 12). Отже ті книжники, про яких оповідає м. Клим, перейшли вищу тодїшню школу грецької мови, і таких він мав коло себе не одного.
В західнїх українських землях мусїли учити ся також латинської і нїмецької мови; знаємо, що в канцелярії галицько-волинських князїв XIV в. латинська мова була дуже прийнята. Про науку словянських мов трудно говорити — їх розуміли і без спеціальної науки.
Вінцем осьвіти, яку міг дати учитель або школа тільки по більших культурних центрах, була лїтературна оглада: знаннє тайн візантийського ріторства, стилю. Без проводу учителя се знаннє осягнути ледви аби було можливо, особливо при браку якоїсь значнїйшої лїтературної традиції в самій суспільности. Що правда, на Руси був переклад граматики (що надписуєть ся іменем Дамаскина, але йому не належить), але сей підручник сам собою не міг дати потрібної лїтературної технїки, так само і деякі статї з реторики — нпр. статя Хойробоска про риторичні фіґури, включена ще в Ізборник 1073 р.
Всї иньші знання здобувано через лєктуру й пояснення до такої лєктури учителя, коли він був. Такі дисциплїни, як історія, історія лїтератури, ґеоґрафія, природні науки, фільософія й мораль, навіть теольоґія, певно, нїколи не викладали ся в системі, а черпали ся головно з переложених візантийськнх підручників та з устних розмов з більш досьвідченими в „книжнім почитаниї”.
Се книжне почитаниє, розумієть ся, передовсїм уважало ся дорогою до спасення душі — способом для моральної науки і до осягнення відомостей з християнської релїґії, потрібних для спасення. Лїтописна похвала книжности, що підносить „велику ползу чоловЂку отъ учения книжнаго” 13), добачає сю користь в моральній науцї: „книгами бо кажемы и учими єсми пути покаянию, и мудрость бо обрЂтаємъ, и вздержаниє..., се суть исходища мудрости, книгамъ бо єсть неишетная глубина; сими бо въ печали утЂшаємы єсмы; си суть узда въздержанию”. „Слово нЂкоєго калугера о четьи книгъ”, захвалюючи книжку, бачить в нїй теж спосіб до пізнання Бога і „подвига на добрая дЂла” 14). Безперечно, в дїйсности в почитанню книжнім читачі шукали й задоволення своєї цїкавости, не тільки душеполезної науки, але ся остатня все признавала ся головною, щоб так сказати — офіціальною метою почитання. Який же круг відомостей давало се почитаннє? Значний запас відомостей могло воно дати читачеви з історії. Були славянсько-руські переклади всесьвітнїх хронїк Іоана Малялї, Георгія Сїнкеля (в скороченій редакції) й Георгія Амартола з її доповненнями, історія Йосифа Флявія, хронольоґічний підручник патр. Никифора (Хρoνoγραφία σύντoμoς), вкінцї — компіляція старозавітної історії, т. зв. Палєя історична, тим часом як т. зв. „Палєя Толковая на Іудея”, ширша історична компіляція з апольоґетичним характером, зверненим особливо против Жидів, а богата поясненнями ріжнородного змісту досї незвістна в грецькім ориґіналї) уважаєть ся деякими дослїдниками за продукт руської книжности, зладжений на Руси. Так само неясне питаннє що до походження так званого хроноґрафа — історичної компіляції, що лучить ся в деяких редакціях з Палеєю. В усякім разї нема сумнїву, що в старій Руси було кілька типів такої історичної компіляції. Спірним і неясним лишаєть ся, чи ще в староруських часах з'явив ся переклад всесьвітньої хронїки Константина Манасії (XI в.), звістний в кодексах XIV в. В кождім разї, як бачимо, історичних курсів було кілька. Що правда, сї історичні підручники знайомили головно з історією жидівською й візантийською й поза знаннєм фактів (не завсїди певних), розумієть ся, не давали нїякого ширшого погляду на історичну еволюцію, але в порівнянню з тим, що давала книжна лєктура з иньших сфер, й се було ще досить богато.
Для ґеоґрафії істнували такі сухі реєстри, які ми знаходимо нпр. на вступі Хронїки Амартола (звідси походять такі ж звістки Найдавнїйшої лїтописи), та кілька паломницьких подорожей. Чи був уже тодї звістний на Руси в цїлости переклад „Християнської топоґрафії” Козьми Індикоплова (себто „подорожника до Індиї”) — дуже важного в своїм часї візантийського ґеоґрафічного підручника (VI в.), що стає дуже популярним серед східнього словянства пізнїйше, в XVI в., — се досї не зовсїм ясно. Поодинокі статї з нього бачимо уже в збірниках XIII в., отже
