Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр - Андрій Іванович Харук

Технічне оснащення української військової авіації упродовж 1919 р. зазнало суттєвих змін. Колишні російські військові літаки, що становили основу її оснащення за часів Центральної Ради і гетьманату, було або знищено, або захоплено більшовиками чи військами Антанти (які окупували Південну Україну). Ті ж, що збереглись, жодної бойової цінності не являли через моральну застарілість і зношеність. За таких обставин на провідне місце в авіації Директорії виходять літаки німецького та австрійського виробництва. Спочатку це були машини, що залишились після відступу з території України окупаційних військ. Вони були зосереджені, головним чином, у великому авіапарку в Проскурові. За деякими даними, тут знаходилось до 100 літаків різних типів — частково справних, а частково — придатних лише для розбирання на запчастини. Пізніше до них додались порівняно нечислені літаки, придбані безпосередньо в Німеччині. Різні джерела серед цих літаків вказують розвідники DFW, LVG, «Хальберштадт», «Ганза-Бранденбург», винищувачі «Альбатрос», «Фоккер» та деякі інші. Робилися спроби придбати літаки і в інших країнах. Скажімо, у 1919 р. з цією метою була відряджена українська авіаційна місія до Відня. Вона мала організувати закупівлю авіаційної техніки в Австрії та Угорщині. Проте, через протидію представників Антанти, реалізувати ці плани не вдалося.

Цікаву й маловивчену сторінку в історії української авіації становить використання в її складі важких літаків німецького виробництва. Мабуть, найвідоміший з них — це двомоторний бомбардувальник «Гота GL.VII» з українськими розпізнавальним знаками й іменем «Олена» на борту. Наприкінці 1919 р. ця машина, пілотована німцем Клаузеном, під час рейсу до Відня здійснила вимушену посадку поблизу Братислави і була інтернована властями Чехословаччини. В грудні 1918 р. на аеродромі в Кам’янці-Подільському війська Директорії захопили чотиримоторний бомбардувальник «Цепелін-Штаакен R.VI», однак достовірних відомостей стосовно його використання виявити не вдалось. Влітку 1919 р. орендовані (а, можливо, й куплені) в Німеччині літаки-гіганти використовувались урядом Директорії для зв’язку з іншими країнами. Одним з них був п’ятимоторний R.XIV (бортовий номер R.69) який доставив з Берліна надруковані там українські карбованці. У зворотному рейсі на борту літака перебувало 22 пасажири, у тому числі офіційна українська делегація.

Але 29 липня 1919 р. ця машина була інтернована на віденському аеродромі Асперн. 4 серпня поблизу Ратібора в районі польсько-німецького кордону під час рейсу з Берліна вибухнув в повітрі ще один «Цепелін R.VI» (б/н R.39), який перевозив три мільйони карбованців, а також важливих пасажирів — військового міністра ЗУНР Д. Вітовського і його ад’ютанта. Усі, хто перебував в літаку загинули… Нарешті, 19 вересня літак моделі R.XIVa (б/н R.70) при здійсненні рейсу з Бреслау до Кам’янця-Подільського збився з курсу й здійснив вимушену посадку на території Румунії. Літак інтернували, а його вантаж — друкарський верстат — конфіскували.

Німецькі літаки, що надходили до авіації Дієвої армії, як правило, не перефарбовувались, зберігаючи стандартний камуфляж типу «лозенг» у вигляді неправильних шестикутників чотирьох кольорів. Лише хрести замінялись українськими розпізнавальними знаками. На верхню і нижню поверхні крила наносились зображення тризуба жовтого кольору, вписаного у блакитний квадрат. З обох боків вертикального оперення наносились такі ж знаки, а в окремих випадках — горизонтальні жовта і блакитна смуги.

Для зазначення місця розташування авіаційних підрозділів наказом головної управи військ УНР ч. 245 від 12 жовтня 1919 р. був запроваджений спеціальний прапор. Він являв собою полотнище крапового кольору (кольору військово-повітряного флоту) розміром 50x40 см. В центрі полотнища в білому ромбі знаходилось зображення емблеми авіазагону — пропелера із крилами. Вище ромба вказувався номер авіазагону, а нижче — напис «бойовий авіаотряд».

Провал наступу на Київ-Одесу поставив УНР у надзвичайно скрутне становище. Восени 1919 р. українське військо виявилось розколотим — Українська Галицька армія перейшла на бік Добровольчої армії Денікіна, в той час як Дієва армія продовжувала нерівну боротьбу на два фронти — проти більшовиків і денікінців. Її сили танули. Це стосувалось і авіаційних підрозділів. Стан військово-повітряного флоту УНР в жовтні-листопаді 1919 р. детально охарактеризований в протоколі допиту його пілотів Великого і Мельника-Королюка, котрі дезертирували до більшовиків. За їх свідченнями, в складі Дієвої армії формально нараховувалось шість авіазагонів, але один із них був захоплений румунами, інший — більшовиками. З решти авіазагонів найменш боєздатним був 3-й, більшість майна якого захопили поляки. В цьому підрозділі залишився тільки один льотчик. Інші загони мали по чотири — п'ять пілотів, за винятком 1-го Запорозького, в якому ще залишалося вісім льотчиків. Поряд із некомплектом льотного складу, в авіазагонах відчувалась гостра нестача кваліфікованих мотористів. В розпорядженні командування української авіації знаходилось до ста літаків, однак боєздатних машин нараховувалось лічені одиниці. Як один із факторів, що зумовив таке становище, відзначалась відсутність належних умов зберігання техніки. Знаходячись під відкритим небом, літаки, виготовлені в основному з дерева і полотна, швидко виходили з ладу під дією атмосферних опадів. Крім того, багато машин було пошкоджено при перевезенні залізницею. Бойові ж втрати оцінювались як відносно невеликі. Незважаючи на загальну скруту, матеріальне забезпечення авіації Дієвої армії характеризувалось як цілком задовільне. Бензину та інших паливно-мастильних матеріалів було вдосталь, причому гарної якості. Не відчувалось нестачі в запасних частинах, джерелом яких служили десятки несправних літаків. З боєприпасів помітною була нестача авіабомб, набоїв же до авіаційних кулеметів було достатньо. Добрим було грошове і харчове утримання особового складу, а дисципліна — досить м'якою.

Прагнучи подолати перманентну нестачу старшин технічних спеціальностей, командування Дієвої армії висунуло досить амбітний план створення військового політехнікуму, який мав би готувати фахівців для артилерії, інженерних військ, авіації. Першим кроком в цьому напрямку став наказ Головної команди військ УНР ч. 190 від ЗО вересня 1919 р. Ним передбачалось створення «короткочасних, переважно практичних курсів» при управліннях артилерії, інженерних військ та військово-повітряного флоту. Для організації авіаційних курсів виділялось сім літаків і необхідні кошти по трьом статтям: на облаштування авіашколи, утримання персоналу та придбання паливно-мастильних матеріалів для літаків. Наказ визначав вимоги до майбутніх курсантів: на льотний відділ мали приймати старшин і козаків з освітою не нижче середньої та попереднім строком служби не меньш ніж два роки, на відділ підготовки мотористів — фахівців-слюсарів, як козаків, так і цивільних. Початково передбачалось набрати 60 курсантів: 30 на льотний відділ (20 старшин і 10 козаків) та 30 на моторний. Проте невдовзі ці цифри були скориговані в бік зменшення — стало зрозуміло, що, по-перше, можливості авіашколи не могли забезпечити одночасну підготовку такої кількості курсантів, а по-друге, воєнний стан не дозволяв вилучати