Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр - Андрій Іванович Харук
«Sopwith Dolphin» ВПС Великої Британії.
Поряд із бойовими операціями та підготовкою кадрів, ще однією важливою стороною діяльності авіаторів Директорії було здійснення закордонних кур'єрських польотів. В умовах майже повної ізоляції України, оточеної зусібіч налаштованими вороже сусідами, авіація часто лишалась єдиним засобом підтримання зв'язку із українськими дипломатичними місіями за кордоном. Станом на 12 вересня 1919 р., за неповними даними, не менше п'яти пілотів перебували на службі при Міністерстві закордонних справ УНР, четверо з них на ту мить знаходились в складі закордонних місій. Дипломатична кур'єрська служба далеко не завжди була легкою. Часто пілотів очікували небезпеки, не менші, ніж при бойових польотах, а самі закордонні рейси проходили досить драматично. В архіві зберігся опис одного з таких рейсів, здійсненого пілотом Арватовим та льотчиком-спостерігачем Алексєєвим. Цей екіпаж стартував 10 жовтня 1919 р. з Кам'янця-Подільського з дипломатичною поштою. Здійснивши одну проміжну посадку для дозаправки, льотчики без особливих складнощів досягли мети своєї подорожі — Бухареста. Однак зворотний рейс ледь не завершився трагічно. Завдання було дуже терміновим й льотчики стартували з Бухареста 15 жовтня, знехтувавши вкрай поганою погодою. Пілотові довелося вести машину майже наосліп на висоті усього 10–15 метрів над землею. В кінцевому підсумку екіпаж був змушений здійснити аварійну посадку поблизу Хотина, на території, що була контрольована румунами. Льотчики не постраждали, однак у літака було пошкоджено шасі та фюзеляж. Місцева влада затримала авіаторів й у Кам'янець-Подільський вони потрапили лише через місяць.
Розуміючи велике значення повітряних комунікацій для України, група військовослужбовців авіації УНР, очолювана начальником Повітряного Флоту Павленком, у вересні 1919 р. утворила «Ініціативний гурток по улаштуванню повітряних шляхів на Україні». Відповідно до статуту гуртка, метою його діяльності була популяризація та здійснення ідеї сполучення України повітряними шляхами та приєднання її до міжнародної мережі повітряних сполучень. Першочерговим завданням визнавалось налагодження надійних міжнародних комунікацій. За розробленим гуртком проектом, для цього планувалось створити опорний пункт у чехословацькому місті Кошіце. Звідти легкі літаки мали курсувати до інших європейських міст: Відня, Праги, Бреслау, Берліна. Між Кошіце і Кам'янцем-Подільським мали здійснювати рейси важкі багатомоторні літаки. Передбачалось також створення окремої авіалінії в південному напрямку, яка б сполучила Кам'янець-Подільський з Бухарестом. За проведеними авіаторами підрахунками, для обслуговування усієї мережі закордонних ліній потрібно було сім великих та 16 малих літаків, а також трохи більше 100 чол. льотного та наземного персоналу. Авіатехніку передбачалось придбати за кордоном — в Німеччині чи інших країнах. Були зроблені і розрахунки економічної ефективності проекту, можливо дещо занадто оптимістичні. Зокрема стверджувалось, що важкий літак окупить свою вартість уже за один — два рейси з вантажем до Кам'янця-Подільського. Членами гуртка було розроблено ще один цікавий проект, що передбачав у разі звільнення всієї території України встановлення регулярного авіапоштового сполучення між п’ятнадцятьма її найбільшими містами (Києвом, Харковом, Полтавою, Житомиром, Одесою, Катеринославом та ін.). Зрозуміло, що і цей проект залишився тільки на папері. Однак робота ініціативного гуртка є свідченням того, що навіть в найтяжчі часи українські авіатори прагнули працювати на перспективу для блага своєї держави.
Взимку 1919/1920 рр. в бойовій активності української авіації спостерігалась певна пауза, зумовлена характером бойових дій в даний період. Частина Дієвої армії перейшла на територію, контрольовану поляками, інша ж частина вирушила у рейд по тилах більшовиків — Зимовий похід[25]. Бойові дії на основному фронті припинились, а для участі в партизанських операціях авіація була непридатною. Натомість, на грунті осмислення накопиченого досвіду були узагальнені військово-теоретичні погляди на бойове використання авіації та взаємодію її з іншими родами військ. Свій вияв ці положення знайшли у «Статуті польової служби Народної Армії УНР», затвердженому 29 червня 1920 р. Головним Отаманом С. Петлюрою. Цей документ покладав на Повітряний Флот УНР такі завдання: ведення фронтової та стратегічної повітряної розвідки; перешкоджання ворожим літакам у виконання ними розвідувальних дій; коригування вогню артилерії; підтримка зв’язку між частинами сухопутних військ; нанесення штурмових ударів по бойових порядках, резервах, артилерії ворога.
Хвилина відпочинку.
Особовий склад 1-го Запорозького авіазагону ловить раків в озері поблизу Кам'янця-Подільського.
В центрі в темному однострої — командир загону сотник Жаховський. Осінь 1919 р
Незважаючи на гучну назву — Повітряний Флот — реально військова авіація УНР станом на початок літа 1920 р. мала у своєму складі один-єдиний бойовий підрозділ — 1-й Запорозький авіазагін. В бойових діях періоду травня — серпня 1920 р. він участі не брав, проходячи формування на території Польщі при 1-й запасній авіаційній бригаді на варшавському аеродромі Мокотов. Чисельність особового складу становила 60 чол. Матеріальну частину забезпечила польська сторона. Зокрема, в червні 1920 р. загін отримав чотири броньованих біплани (літаки взаємодії з сухопутними військами) «Альбатрос /./» та щонайменше один розвідник «LVG СУ» — усі німецького виробництва. Після Варшавської битви поляки передали ще два винищувачі «Сопвіч Долфін» англійського виробництва, але польський дослідник 3. Карпусь висловлює думку, що ні «Альбатроси», ні «Долфіни» на фронт з 1-м Запорозьким авіазагоном не потрапили — поляки, розуміючи безперспективність боротьби УНР проти більшовиків, не дозволили загону вирушити на фронт з технікою. Тож його довелось комплектувати тими літаками, що знаходились на території України.
Станом на 23 вересня 1920 р. 1-й Запорозький авіазагін мав п’ять справних літаків і близько 40 чол. особового складу. В складних умовах постійних боїв тривала підготовка кадрів — з жовтня 1920 р. при загоні працювала так звана «шкільна група» в якій шестеро старшин опановували фах військового льотчика. 25 жовтня були запроваджені нові розпізнавчі знаки для українських літаків — квадрат, поділений по діагоналі
