Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Школа зробила з мене англійця ще одним шляхом: ми читали добру англійську літературу. В Емануелі дотримувалися кембриджської програми для шкіл, яку слушно вважали найвимогливішою. Ми читали поезію: Чосера, Шекспіра, поетів-метафізиків XVII століття, августинських поетів XVIII століття. Читали і трохи прози: Теккерея, Дефо, Гарді, Вальтера Скотта, сестер Бронте, Джорджа Еліота. За успіхи у вивченні англійської літератури я отримав нагороду — цілком доречну книжку Метью Арнолда. У ті роки мої вчителі перебували підо впливом Френка Реймонда Лівіса, а отже, транслювали строго консервативне бачення англійської літературної культури.
Це бачення, тоді доволі поширене, означало, що дитина 1960-х усе ще могла здобути освіту, яка мало відрізнялася — можливо, й на краще — від освіти, яку пропонували для попередніх поколінь. Певно, завдяки цьому діапазонові традиційних культурних відсилань, цьому відчуттю належності до англійської мови, якщо не до самої Англії, такі як я в подальшому житті могли легко відмовлятися від радикальної молодої політики на користь ліберального мейнстриму.
Хай там як, школа дала мені любов до англійської мови й англійського письма, що залишилася зі мною попри всі іноземні інтереси та зв’язки. Багато моїх сучасників-істориків стали континентальними європейцями — з огляду на моду, особистий вибір і професійні зацікавлення. Мабуть, я теж. Але, гадаю, я сильніше за більшість із них почувався англійцем і в глибині душі ним залишився, хоч як дивно це звучить. Не знаю, чи в мене краща англійська, ніж в інших, але знаю, що від писання цією мовою отримую непідробну насолоду.
Ми вже говорили про духовне значення Першої світової війни в Європі. Занепад, що слідував за Першою світовою на континенті, до Англії прийшов ніби з десятилітнім запізненням. При цьому в інших імперіях — суходільних, як-от Габсбурзька монархія, — то був однозначний і негайний провал: війна, поразка, революції чи їх заперечення, але в кожному разі — стрімке настання нового світу. Так, уся Центральна і Східна Європа кілька років противилася цим змінам, а на сході військова боротьба точилась аж до 1920 року. Але поставало щось нове: Кейнс, треба визнати, мав рацію. Натомість у маленькій Англії ще якийсь час можна було мріяти про повернення до довоєнного світу.
Характерний голос 1920-х років — «Мерзенна плоть» Івліна Во, де повоєнне безтурботне світосприйняття в дусі «радій життю тут і зараз» поєднується з класово-свідомою легковажністю до соціальних змін, що вже нависли темними хмарами. Привілейовані ще принаймні якийсь час насолоджувалися своїми привілеями: формами, коли не змістом, довоєнного життя й ресурсів. Згадаймо, що Стівен Спендер, типовий тогочасний лівий (і поет), озирається на 1930-ті як на політично визначальне десятиліття; натомість 1920-ті він, як і багато інших, оцінює як період дивовижної політичної бездіяльності. За якісь кілька років англійські мислителі, письменники та науковці раптом отямилися й узріли дійсність міжвоєнних політичних чвар; але в себе вони не надто мали на що спертися, щоб зорієнтуватись у новому світі ідейності й залученості.
Справді, в Англії Велика депресія не була останньою з низки криз, як у більшості Європи; вона була головною кризою. Економічний спад знищив політичну лівицю: 1931 року лейбористський уряд, обраний під фанфари лише два роки до того, безславно провалився перед викликами безробіття і дефляції. Лейбористська партія розкололася: значна частка, включно з більшістю проводу, ввійшла в коаліцію з консерваторами — так званий «Національний уряд». Від 1931 року до поразки Черчилля у виборах 1945 року Сполученим Королівством керували політичні консерватори з дрібкою відступників-лейбористів і вцілілих із колись впливової Ліберальної партії Ллойда Джорджа.
Тож у той період політична лівиця переважно була не при владі, ба більше — цілковито відсторонена від її здійснення. Усі внутрішні політичні дискусії лівих, та й будь-які розмови, що відступали від умовностей статус-кво, було витіснено поза традиційну парламентську політику. Якщо інтелектуали в міжвоєнній Англії стали важливішими, ніж будь-коли до того, — це не тому, що країна раптом оцінила їхню культурну значущість, і не тому, що всі вони нараз стали політично свідомішими, а отже, більш «європейськими»; а просто тому, що не було ніякого іншого публічного простору чи контексту, де можна формулювати й обговорювати радикально інакодумні погляди.
Я не пригадую, котра з дружин — здається, Інес, — і не пригадую, чи то вона до Спендера, чи він до неї, — мабуть, вона — написала після розлучення: «Спершу любиш замало, потім занадто». Контраст між 1920-ми і 1930-ми в Англії був...
...саме в цьому...
...бо Спендер — візьмімо його за приклад — після того, як провів 1920-ті вдома, в Англії, поїхав спершу до Берліна із Крісто-фером Ішервудом і Вістеном Г’ю Оденом, але потім до Відня, де побачив невдалу спробу нацистського захоплення влади і громадянську війну 1934 року. Крім того, він провів якийсь час у революційній Іспанії. Усе це описав у мемуарах про те десятиліття «Світ у світі» як досвід «переслідування дійсністю», ніби дійсність — така річ, яка не має нас турбувати, та коли вже потурбувала, треба її визнати.
Цікаво, що і географія Спендерових мандрівок, і висновки з них нагадують спостереження Реймона Арона — на той час молодого аспіранта, який викладав у Німеччині, саме коли Гітлер приходив до влади. Арон повернувся до Франції та відчайдушно намагався переконати колег і сучасників — зокрема Сартра, якого в ті роки це все анітрохи не цікавило, — у дійсності, яка вже наступає їм на п’яти. Певна річ, французький випадок був із різних оглядів особливим, але паралель із британським досвідом можна провести. У Франції 1920-ті теж були відносно деполітизованим десятиліттям, принаймні для інтелектуалів. Натомість 1930-ті, звісно, були добою бурхливої залученості.
При цьому синдром «замало, занадто» — коливання між політичною байдужістю і затятою самовідданістю — у Британії, можливо, був відчутнішим, ніж деінде. Саме тут у
