Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Цікаво, чи ти погодишся, що притягальність лівиці неабияк пов’язана — принаймні в деяких випадках, хоч не у випадку Кембриджської групи, яка з’явилася на десяток років пізніше, — з досвідом Ваймарської Німеччини. Мені здається, для декого з цих персонажів — Одена, Ішервуда, Спендера — Ваймарська Німеччина була найпривабливішою з усіх демократій: із найприємнішими молодими чоловіками з найкращою архітектурою.
Безперечно, Німеччина поміж Отто Ваґнером і трансвеститами виглядала набагато цікавіше за Англію. Щиро кажучи, вона таки була цікавішою. І в Берліні, і у Відні справді відбувалося щось незвичне й цікаве. Молодих англійців, які просто з Оксфорда прибували в цю пишну культурну оранжерею, контраст мав би справді вражати. Однак те саме стосується і французів. Молодому Аронові було очевидно: якщо він хоче здобути філософську і соціологічну освіту, треба жити й навчатися в Німеччині; щонайменше в такому ракурсі це справедливо й для Сартра, який провів у Німеччині рік і вивчив німецьку (хоча нічого не зрозумів про німецьку політику). Як і багатьох інших людей, їх вабила й заряджала чиста енергія місця — зрозуміло, вкупі з негативною енергією, яка струменіла з охоплених чварами політичних сект.
Ваймар відлунює в десятиліттях. Згадаймо нашого колегу Еріка Гобсбавма, у контексті цієї розмови — транснаціонального англійського інтелектуала, який протягом 1930-х перемістився зі свого австро-німецького дитинства в середовище кембриджської інтелігенції. У роки згасання Ваймару Гобсбавм жив у Берліні й був достатньо дорослим — п’ятнадцятилітнім, — щоб зазнати сильного впливу тодішніх настроїв і подій. У мемуарах він зворушливо й цілком переконано згадує свої враження тих місяців, коли почувався живішим, залученішим, культурно й навіть сексуально зарядженішим, ніж будь-коли в його довгому житті. Значно пізніше Гобсбавм схвально, ба, і виправдально, писав у мемуарах про НДР і Східний Берлін: хоч яким сірим і негодящим було те місто, воно мало свій шарм, і авторові шкода його втрачати. Як тут не припустити, що він звів воєдино Східну Німеччину Еріха Гонеккера з Ваймаром своєї юності. Гобсбавм, як і Спендер та компанія, недвозначно прихильні до демократії, такої вабливої та пошарпаної, такої загроженої та неспроможної себе захистити, але ніколи не нудної. Цей досвід стане вирішальним у формуванні знакового, переламного покоління англійців і не одне десятиліття впливатиме на їхні політичні погляди.
Десь на тлі майорить Радянський Союз — не як пережита дійсність, а як культивований міф. Можливо, симпатії англійських інтелектуалів, яких вабила Ваймарська Німеччина, а згодом комунізм, були пов’язані з тим, як комуністам вдалося успішно змішати категорії «буржуазного» і «демократичного». Їхній Ваймар аж ніяк не був буржуазно-демократичним.
Думка, що біда буржуазної демократії не в іменнику, а в прикметнику, була справді блискучою знахідкою марксистських речників. Якщо проблема західних демократичних держав у тому, що вони буржуазні (хай що це означає), то внутрішні критики, змушені жити в таких державах, можуть критикувати їх без усякого ризику: відмежування від буржуазної демократії майже нічого не вартує і фактично не загрожує самій системі. Тоді як критика демократії в Німеччині до 1933-го надто часто перетворювалася на активну боротьбу за її падіння. Словом, ваймарські інтелектуали, подобалось їм це чи ні, мусили прожити політичну логіку своїх дискурсивних симпатій. В Англії ніхто не стикався і не стикається з такого штибу вибором.
Мені завжди видавалося, що пов’язування буржуазного з демократичним — блискуча фройдистська адаптація марксистів: воно означає, що можна виступати проти батька-юриста чи батька-банкіра, але й далі насолоджуватися привілеями дитинства і дитячого бунту.
Ну, думаю, можна доволі легко перейти від інфантильних едіпальних міркувань до зрілої геґельянської інтерпретації логічної схеми, що поєднує тебе з історією людського роду. Однак чутлива, розумна доросла людина може дозволити собі такі думки, лише коли вони ніяк напряму не суперечать її інтересам. Але вони таки суперечать твоїм інтересам, якщо так склалося, що ти — дитина буржуазних батьків у країні, де буржуазія і справді загрожена чи радикально роздрібнена. Бо якщо так, то просто віддалитися від класу свого походження — замало: бути нащадком звинуваченого класу достатньо, щоб тебе засудили. У Радянському Союзі чи комуністичній Чехословаччині два покоління «буржуа» зазнали вельми прикрих наслідків — саме тоді, як їхні сучасники в Нью-Йорку чи Лондоні, Парижі чи Мілані підносилися до статусу речників Історії.
Схоже, в Англії політика не розділяє людей аж так, як це буває на континенті. Наприклад, Томас Стернз Еліот публікував Спендера.
До 1930-х різні кола англійських письменників і мислителів, що почасти перетиналися, були об’єднані не спільними політичними поглядами, а спільним корінням і вибірковими схильностями та смаками. Блумсберська група, Фабіанське товариство, католицькі мережі довкола Честертона, Беллока і Во — усі вони були самодостатніми світами естетичного чи політичного дискурсу, залученими щонайбільше в малі самопроголошені підгрупи англійської інтелігенції.
Однак за американськими чи європейськими континентальними мірками освічена еліта Англії була і, мабуть, досі є зовсім нечисленною. Рано чи пізно більшість англійських інтелектуалів мусили запізнатися одне з одним. Ноеля Аннана[16], сучасника Еріка Гобсбавма в кембриджському Кінґс-коледжі, згодом обрали ректором цього коледжу, а потім — Університетського коледжу Лондона; упродовж багатьох років він був членом майже всіх значущих громадських комітетів в інституційному й культурному житті Англії. Спогади Аннана називаються «Наша доба». Зауважмо, не «їхня доба», а «наша»: усі свої. Ці назва й текст негласно стверджують: їхнє покоління колективно керує справами країни.
І то була правда. До кінця 1960-х в Англії частка школярів, які продовжували навчання у вишах, була найменшою з-поміж розвинених країн. У цій невеликій когорті добре освічених людей лише випускники Оксфорда чи Кембриджа (і значно менш імовірно — кількох лондонських коледжів) могли сподіватися ввійти у внутрішнє коло інтелектуальної та політичної верхівки. А якщо з цієї крихітної групи відфільтрувати ще й відчутну кількість не найрозумніших «спадкових» студентів — які вступили в Оксбридж завдяки класовій належності чи впливовим батькам, — стане зрозуміло, що соціогенетичний фонд, з якого живилися англійська культура й інтелектуальне середовище, справді мізерний.
Хіба Оксфорд і Кембридж не почали приймати людей з інших частин Імперії?
Так і ні. З одного боку, згадаймо, що до кінця 1950-х можна було все життя прожити в Лондоні й жодного разу не побачити темношкірого обличчя. Якщо ти й зустрічав темношкіру людину, вона майже напевно походила з вузької індійської еліти, яку витягнули нагору, у британську освітню систему: або через індійські аналоги британських шкіл-пансіонів,
