Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Мартін Гайдеґґер став у Штатах майже неприйнятним через свої симпатії до нацистів — аж до того, що багато американських інтелектуалів вважають саму його феноменологію іманентно націонал-соціалістичною. Водночас екзистенціалізм Сартра, що виходить від Гайдеґґера, стає і є надпопулярним в американських університетах. Втім повернімося до нашої теми: з Гайдеґґером були прямо чи непрямо пов’язані не лише Арендт і Сартр, а ціле покоління європейських інтелектуалів.
Ширшим контекстом тут є небачений вплив постгеґельянської, постідеалістичної німецької думки на європейських інтелектуалів у 1930–1960-х роках. З одного погляду — з перспективи німецького філософського впливу, — слід розуміти, що цей контекст уміщує злет (а пізніше й занепад) марксистської думки в Західній Європі. Інтелектуальну привабливість Маркса (яку треба відрізняти від політичного впливу партій, пов’язаних із його іменем) неможливо відокремити від дедалі глибшого дослідницького розуміння його ранніх праць і початків, які він бере в дискусіях і розмовах молодогеґельянців. Але принаймні з вужчого погляду, французького, зрозуміло, що чари великих німців XIX століття та їхніх наступників почасти зумовлені контрастом із місцевою філософською спадщиною, яка в 1930-х була разюче невідповідною тривогам нового покоління. Феноменологія — спершу від Гуссерля, а тоді від його учня Гайдеґґера — приваблювала думкою, що Я є чимось глибшим, ніж фройдистське психологічне Я. Феноменологія пропонувала ідею автентичності в неавтентичному світі.
Навіть Реймон Арон — який ні тоді, ні згодом аж ніяк не йшов на поводі в моди — зауважив у своїй докторській дисертації (1938), що німецька думка пропонувала єдиний спосіб розумно осмислювати століття і добу. Я справді не можу згадати жодного значного мислителя тих років — поза англо-американським контекстом, що вже перебував підо впливом австрійського емпіризму, — який не підписався би під Ароновим спостереженням. Ні у Франції, ні в Італії, ні тим паче східніше не було серйозної конкуренції екзистенціалістському прочитанню німецької феноменології, якій судилося колонізувати майже всю континентальну думку в роки по Другій світовій. Доволі іронічно, що після поразки нацизму й цілковитого винищення німецького культурного життя в цій одинокій галузі, країна зберегла своє панування з початку XX століття.
З падінням нацистської Німеччини Арендт, Ясперс, а потім — услід за ними — і політичний філософ Юрґен Габермас мали до чого звернутися: до історії. «Ми, — я говорю про Арендт і Ясперса, — пережили хаос, а тепер сублімуємо його в політичну етику. Для цього ми скористаємося тривожною валізкою філософських інструментів і термінів, яку маємо в розпорядженні завдяки спадщині німецької освіти. Можливо, у новому підході ми не будемо систематичними, але ми мусимо бути чіткими і переконливими. Певна річ, насправді нам ідеться про те, щоб сформулювати спосіб перетворення німецького історичного досвіду на обґрунтування конституціоналізму».
Мені цікаво, чи габермасівський конституціоналізм із його наголосом на тягарі історії можливо докладно зіставити з етикою республіканства у формулюванні, наприклад, Арендт. Останнє, гадаю, відрізняється від «республіканства» як його прийнято трактувати в англійській чи американській думці. Воно, як на мене, ґрунтується не на якійсь інтерпретації історії, навіть не на теорії природного порядку або підступів людської природи (як у полеміці Просвітництва), а радше наближається до того, що покійна Джудіт Шкляр[14] називала «лібералізмом страху». Республіканство Арендт — це, назвімо його так, республіканство страху. Згідно з цим баченням, основою для сучасної демократичної політики мусить бути наше історичне усвідомлення наслідків невитворення і незбереження сучасної демократичної держави. Грубо кажучи, важливо, щоб ми якомога краще усвідомлювали, чим загрожує наше неправильне розуміння, замість з ентузіазмом присвячувати себе справі правильного розуміння.
Арендтівське, чи то ясперсівське, чи то габермасівське рішення таке вразливе. Якщо Друга світова війна була особливим моментом історії, з якого ми маємо засвоїти певний метафізичний чи бодай метаполітичний урок, мало би бути щось на зразок табу в тому, як ми про неї говоримо. А це неодмінно спричинятиме іншого штибу проблеми: урешті-решт історики й інші матимуть що сказати про минуле — хоча б тому, що ми знатимемо більше, ніж знали раніше, — і сказане погано узгоджуватиметься з тими застосуваннями нашої незручної історії, яких прагнули конституціоналісти.
Може, і так, але треба розуміти контекст. Нині важливо пам’ятати, що республіка, яку мали на увазі Арендт, Ясперс чи Габермас, — це Західна Німеччина. По війні було більше однієї Німеччини і більше одного німецького питання. Заснована 1949 року комуністична Східна Німеччина здавалася значно серйознішою у своїх спробах дати раду з нацизмом. Вона справді була агресивнішою в демонстративному переслідуванні нацизму — з очевидною ідеологічною вигодою для себе. Натомість у Західній Німеччині було дуже багато людей, які досі співчували нацистському режиму, і влада нової Федеральної Республіки не надто засуджувала такі погляди. Може, нацизм і підвів їх, призвів до катастрофічної поразки, але поза тим його не сприймали як винного у якомусь особливому злочині.
Це бачення жевріло в умах німців, підсилюване відчуттям жертовності: масове вигнання етнічних німців зі Східної та Центральної Європи і тривалий полон німецьких солдатів у Радянському Союзі сприяли таким настроям. Так виникав дедалі відчутніший розкол між Західною Німеччиною, вочевидь неспроможною вповні прийняти значення своєї поразки й морального приниження, і Східною Німеччиною, яка (принаймні за власного версією) ретельно засвоїла цей досвід і навіть позиціонувала себе як учасницю антифашистського спротиву, а не як переможену фашистську країну.
На початку 1950-х американці, британці та, звісно, західнонімецький канцлер Конрад Аденауер переокреслили не лише політичні, а й етичні напрями: тепер ішлося про Холодну війну проти тоталітарного комунізму. Німці, які були проблемою, тепер стали рішенням, фронтовим союзником супроти нового ворога. Надання зброї Німеччині посилить західний альянс проти Радянського Союзу. Франція виявляла певну нехіть так різко перемикати передачі, а в Англії й передусім у Сполучених Штатах процес ішов швидко й гладко. Однак саме тому значна частка лівиці мала привід переоцінити Сполучені Штати як постфактум союзника застарілого німецького націоналізму чи навіть нацизму. Таке сприйняття, що зародилося в середині 1960-х, стане частиною провідної риторичної стратегії нових лівих і позапарламентської політики у Федеральній Республіці.
Холодна війна, безперечно,
