Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
В останній чверті IX ст. у Причорноморських степах з’являються орди печенігів, котрі під тиском гунів рухаються на захід і займають землі Хозарського каганату. Одна гілка печенізьких орд вклинилась між Таврикою і основною територією Хозарії, перервавши зв’язок останньої з візантійськими містами Криму. Це завдало економіці каганату сильного удару[837]. Незважаючи на всі зусилля, що здійснювали хозари для усунення печенігів із захоплених ними територій, останні не тільки змогли зберегти завойовані позиції, але й перейшли далі на захід. За словами Константина Багрянородного, в середині X ст. «Пачинакія (Печеніжія. — В. М.) займає всю землю до Росії, Боспору, Херсонесу, Сарата, Бурата й Тридцяти країв»[838]. Поступово в хозаро-печенізький конфлікт (переслідуючи свої військово-політичні й економічні цілі) втягуються Візантія і Київська Русь.
Одним з основних напрямів політики Візантії щодо Північного Причорномор’я протягом IX—XI ст. було прагнення перешкоджати закріпленню на берегах Понту Київської Русі, яка намагалась оволодіти тут ключовими позиціями економічного та стратегічного характеру[839]. Руські князі вели наступ в трьох основних напрямках: південно-західному (Подунав’я і Балкани); південному (Таврика); південно-східному (Подоння та Таманський півострів). Тому всі зусилля візантійської дипломатії були спрямовані на те, щоб жити з печенігами в мирі і зіштовхувати їх з Руссю, Хозарією і Болгарією. Руські князі дотримувались такої ж тактики, використовуючи печенігів у боротьбі з Хозарією.
Скориставшись походом русів на чолі з князем Хельгу на Тамань 932 р., Візантія спробувала відновити свою владу в Тавриці. Роман І (920—944) направив у Крим війська, які оволоділи Кліматами[840]. Але в 933—934 рр. візантійці потерпіли поразку біля фортеці Вілендер від тюрок, що мешкали на захід від Аланії. Наступного (935) року союзники хозар чорні булгари на чолі з Пейсахом провели спустошливий похід у Таврику[841]. Відповідно до Кембриджського документа, вже близько 940 р. руси (не без впливу Візантії) здійснили напад на хозар у районі Боспору і захопили фортецю Самкерц[842]. Похід Святослава на Саркел 965 р. вкінець зломив могутність Хозарського каганату. Тільки після цього Таврика, можливо, повністю позбавляється хозарської небезпеки.
Особливо відчутними для Візантії стали удари, нанесені Руссю її пануванню в Північному Причорномор’ї наприкінці X ст. Скориставшись тимчасовим послабленням Візантії, сили якої були виснажені безперервними війнами з арабами, болгарами й ще більше міжусобною боротьбою, Володимир Святославич здійснив 988 р. похід у Таврику і після тривалої облоги захопив Херсон. Такі рішучі дії руського князя примусили візантійського імператора Василія II (976—1125) виконати дані раніше обіцянки. Прийнявши хрещення в Херсонесі, Володимир одружується з сестрою імператора Анною. Залишивши місто, князь посадив у Тмутаракані свого сина Мстислава. Завдяки цьому форпосту економічне і політичне становище Русі в Північному Причорномор’ї залишається досить міцним до кінця XI ст.
У другій половині X — на початку XI ст. візантійським імператорам, що спиралися на фемні війська, вдалося домогтись успіхів на Сході та Північному Заході, значно розширити свої володіння[843]. Система фем певного розвитку набула в X ст.[844]. Формування фемної системи в Тавриці було, можливо, ускладнено військово-політичною нестабільністю, зумовленою наприкінці IX—X ст. хозаро-візантійськими війнами та проникненням на півострів печенігів. Фема Херсона, зафіксована вперше у «Тактиконі Філотея» (899 р.), була частиною військово-адміністративного апарату імперії[845]. У другій половині X ст. в адміністративному устрої Візантії відбулися зміни. Старі феми були розділені на декілька десятків дрібних стратегій, особливо в прикордонних областях, територіальний обсяг яких не перебільшував одного міста чи маленького району. Цей же процес торкнувся і Таврики, що була східним форпостом імперії. У 70-і роки X ст. Візантія докладає нових зусиль до встановлення контролю над водними та сухопутними комунікаціями Північного Причорномор’я. Згідно з «Тактиконом Іконамізесу» (971—975) додатково до існуючої у Тавриці феми Херсона створюються ще дві нові феми — фема Боспору і фема Понту Евксінського на чолі з стратегами[846]. Клімати Готії в цей час, напевне, входили до складу феми Херсона. У створенні трьох фем на відносно невеликій території Кримського півострова відбились дві тенденції в політиці Візантії: 1) зміцнення позицій на берегах Понту; 2) дроблення старих фем на ще дрібніші, які, в свою чергу, підрозділялися на турми, друнги і банди. Імператор Цімісхій, створюючи нові дві феми на північному узбережжі Понту, явно намагався запобігти посиленню Русі на Тамані й у Східній Тавриці (цьому повинна була перешкодити фема Боспору), а також сковувати можливі військові дії русів на морі, взяти під свій контроль чорноморську торгівлю.
У 60-х роках X ст. військово-політичне панування в Тавриці під ударами печенігів, Візантії і Київської Русі втрачає Хозарський каганат. Протягом X—XII ст. в Криму йде протистояння між кочовими ордами печенігів і половців, Візантією та Руссю. У цей час Візантія зберегла своє панування переважно в Південному Криму, а Русь закріпилась у Східній Тавриці, створивши тут Тмутараканське князівство. Свій контроль над районами Гірського Криму Візантії вдалося зберегти завдяки створеній мережі укріплених пунктів, що з часом перетворились на міста.
Тривала нестабільність військово-політичної обстановки і відсутність час від часу реальної верховної влади на більшій частині Таврики, роз’єднання сільських общин, що були змушені самостійно вести безперервну боротьбу з кочівниками (печенігами, половцями, татарами) протягом цілого ряду сторіч (особливо в X—XIII ст.), призвели до посилення озброєного прошарку місцевого населення, зростання влади військових вождів і поступової заміни родоплемінних відносин феодальними. В умовах Гірського Криму цей процес проходив дуже повільно.
Сільські поселення Таврики, що знаходились у лісистих горах, були економічно незалежними від Херсона, тому що кожна община забезпечувала себе всім необхідним. Економічний зв’язок з Херсонесом виражався у стягуванні його адміністрацією податків. Подібне становище було характерним не тільки для Криму, але й для інших віддалених від Константинополя (особливо гірських) районів імперії. Господарська незалежність неминуче призводить до політичної самостійності апарату самоврядування, до розвитку центробіжних тенденцій, що й спричинило створення в XIV ст. (після послаблення Херсона) феодального князівства в Гірському Криму. Всі економічні та політичні передумови цього склалися в попередній період — у XII—XIII ст.
Слід відзначити, що економічна самостійність населення міст, фортець та відкритих поселень Таврики, яке вело напівнатуральне господарство, протягом XI—XIII ст. посилювалась. Це призвело до того, що коли Херсонес в XII ст. починає втрачати головну роль у посередницькій торгівлі (її займає Сугдея), він
