Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - Сергій Олегович Павленко
Разом з тим М. Карамзін у примітках до третього тому наводить рядки Кирилівського літопису про те, що 6 квітня 1231 р. на посвячення у Києві єпископом Кирила приїхали єпископ «Порфирий Черниговский» та ігумен «Иоан Мученический из Чернигова».[43] Публікація Лаврентієвського та Суздальського літописів за академічним списком у 1962 році теж «засвітила» це ім’я. «А от Чернигова Іоан, игумен Мученическіи»,[44] — читаємо в опублікованому тексті, де й є ще уточнення упорядників, що це ігумен Борисоглібський.[45] Дійсно, у Чернігові на території Дитинця існував до монголо–татарської навали Борисоглібський монастир,32 названий на честь мучеників Бориса та Гліба. Оскільки були вони улюбленими героями родини Михайла Чернігівського (дочка Марія назвала двох своїх синів їхніми іменами), то немає сумніву, що ігумен Іоан виконував функції сімейного духівника князя. Після полонення монголо–татарами єпископа Порфирія та вивезення його до Глухова, очевидно, єпископом Чернігово–Сіверської єпархії став ігумен найбільш впливового монастиря Чернігова Іоан. Реальну основу зв’язку чернігівського князя і духовної особи з таким іменем підтверджує й дослідження Л. Дмитрієва.[46]
У кінці 1246 року ростовський князь Борис був відпущений з Сарая до Чернігова.[47] За всіма переконливими ознаками він разом з своїми боярами перевіз сюди останки Михайла Всеволодовича та боярина Федора. Вони були поховані у відновленому Спаському соборі.[48]
Отже, вцілілі чернігівці, отець Іоан першими почули розповідь про мученицьку смерть князя та його боярина. У Чернігові відбувся обмін інформацією про передсмертні їх хвилини в Сараї і про останню розмову духовного отця з князем. Вона, до речі, «видає» автора чи співучасника написання однієї з редакцій житія. «Отвеща епископ, — читаємо у редакції рукопису, знайденого Ф. Гумілевським у Глухівському Петропавлівському монастирі. — Мнози ездивая сотвориша по воли поганого, прельстишася славою света сего, идоша сквозе огнь и поклонишася идолам. Ни брашна, ни пития их не прийми во уста, но исповеждь веру христианскую, яко не достоит христианам твари поклонитися, но токмо Господу Іисусю Христу».[49] І далі єпископ «глагола има: «Вы будета в нынешнем роде новая мученика, на утверждение инем, аще тако сътворита».[50] Тобто, як оповідає одна з найдавніших редакцій житія, духовний отець ініціює князя та боярина здійснити подвиг, настроює їх на мучеництво в ім’я Христа. Це підкреслення перебільшеної ролі церковнослужителя у виборі Михайла Чернігівського засвідчує, що автор житія був зацікавлений у піднятті значимості як постаті Іоанна, так і церкви. Якщо житіє дійсно написане (або відредаговане!) єпископом Іоанном (а це, певно, так і є!), то його бажання показати себе у вигідному світлі як духовного наставника, який сповідує сувору вірність постулатам християнської віри, зрозуміле. Якщо б духовний отець благословляв князя на інше, то чи був би здійснений мученицький подвиг? Не випадково у кульмінаційний момент вибору, коли бояри і онук Борис намагалися відмовити Михайла Всеволодовича перечити Батиєві, боярин Федір як один з головних героїв житія, нагадує великому князю: «Помниши ли, господине, слово отца своего духовнаго, еже учаше паю от святаго Евангелія? Рече бо Господь: иже хощет душю свою спасти, погубить ю, а иже погубить душю свою мене ради и Евангелія, то спасет ю».[51]
Таким чином світло слави великомучеників у такий спосіб немов органічно пролилось і на церкву, яка в особах князя та його боярина знайшла авторитетне підтвердження міцності і незламності християнського віровчення.
Разом з тим літописні оповідачі, возвеличуючи святість вірності Богу, осуджують зрадництво вірі вітчизняних пристосуванців, таких, як зокрема «нечестивыи».[52] Доман путивлець, який стратив великомучеників. Він «быв прежде христіанин, после же бысть поган, отъвръгся веры христіяньскія законопреступник».[53]
Розділ VIIЗМІНА ОРДИНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ
У працях багатьох істориків побутує думка про толерантне ставлення монголів до християнської релігії, «навіть з пошаною до Церкви».[1] «Татари не ставилися зле до християнської віри, — теж зазначив у своїй розвідці відомий історик Д. Багалій, — і тому можна гадати, що коли руські князі гинули в Орді, то причини цього були не релігійні, а політичні».[2] Важко погодитися з цими висновками, які досить–таки суперечать історичним фактам. Ординці, захоплюючи князівства Русі, ніяким чином не виявляли шаноби до віри підкорених. У полум’ї Успенського собору згорів володимирський єпископ Митрофан.[3] Загарбники скарали на смерть єпископів Рязані[4] та Переяслава.[5] У Чернігові були знищені і розграбовані Єлецько–Успенський,[6] Борисоглібський[7] монастирі. З церков були зняті золоті хрести і на їх місце поставлені місяці.[8] Зазнав пожежі і грабунку центральний чернігівський Спаський собор.[9]
Така ж «толерантність» проявлена загарбниками і в Києві. Як повідомляє «Київський синопсис», вороги «церковь пресвятыя Богородицы Печерскую оскверниша… и весь монастырь со всеми украшеніями и каменными стенами до основанія искорениша и разметаша».[10] Ігумен Києво–Печерського монастиря Серапіон,[11] врятувавшись від погромників, писав пізніше: «Кровь и отець и братия нашея, аки вода многа землю напои».[12]
У Володимирі–Волинському, за літописним свідченням, «церкви… исполнена трупья».[13] Ці красномовні докази варварського ставлення загарбників до культових споруд, масові вбивства ченців, церковнослужителів не дають підстави обілювати ханську політику на завойованих землях.
Водночас, як засвідчують джерела, вона через кілька років після встановлення панування окупаційного режиму була змінена. З чим можна пов’язати пом’якшення ставлення загарбників до християнської
