Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - Сергій Олегович Павленко

Завершальні сторінки нашого дослідження ми присвячуєм короткій студії про нащадків Михайла Всеволодовича, Не все про них відомо, але ряд цікавих, неординарних подробиць про особистостей з роду святого засвідчують про те, що духовні чесноти князя, його праведний стиль життя як певний код–кодекс поведінки передавався спочатку дітям, а потім їх наступникам.

25 вересня 1250 року помирає старша дочка Михайла Всеволодовича — настоятельниця жіночого монастиря в Суздалі Єфросинія. Вона залишила про себе добру славу як лікарка, знавець філософії, риторики, сумлінний організатор монастирського життя.

У XVI столітті в Суздалі церковні діячі за прикладом інших міст вирішують визначитися, яку б видатну історичну особу оголосити святою.[2]

Суздальським єпископом Варлаамом було віднайдено житіє[3] Єфросинії Суздальської37 із змістом якого він познайомив Івана IV (Грозного)[4] (легендарність цього літописного оповідання, написаного ченцем Григорієм, за думкою дослідника В. Колобанова, «сусідствує з історичними фактами»).[5]

За особистим бажанням царя38 вона була невдовзі офіційно канонізована.[6] Онук Михайла Всеволодовича — Олег,39 син Романа Старого, теж проголошений святим.[7]

Завдяки турботам ростовської княгині Марії та її дітей — Бориса та Гліба — було встановлено вшанування їх батька і діда князя Михайла, збудовано на його честь церкву.[8] Дочка, як ми зазначали раніше, написала для церковного використання в прологах первинне житіє про мученицьку смерть найближчої їй людини. У 1271 році княгиню поховали у Спасо–Яковлевському монастирі, який вона заснувала на березі озера Неро.[9] Через деякий час у місті припиняються систематичні літописні записи.

Молодший син Марії Михайлівни Гліб Василькович Білозерський (1236—1278) кілька років провів у Золотій Орді. Никонівський літопис сповіщає про те, як він, ще молодий князь, служив татарам і врятував багатьох християн від нелюдського ставлення ординців.[10] У 1257 році Гліб одружився у Золотій Орді на монголці. У нього скоро з’явилися сини Дмитро (помер у 1294 р.) та Костянтин (помер у 1307 р.).[11] Очевидно, благополучна служба Гліба серед загарбників пов’язана з ростовським єпископом Кирилом, який зцілив ханського сина, аж вся «орда радовалась».[12] Хан наказав давати данину храму святої Богородиці, де правив владика. Однак наступний ростовський єпископ Ігнатій на десятий тиждень після урочистого поховання Гліба Васильковича у Соборній церкві «осудил убо бе зело жестоко своего великого князя» і наказав перепоховати його в Княгиніному монастирі.[13] Оскільки за це владика був покараний митрополитом («осудил бо еси преже суда Божіа уже скончавшагося, а жива суща стыдяся, и дары от него приемля»),[14] то можна припустити, що померлий мав серйозні суперечності з проординським церковником.

Син Михайла Всеволодовича Ростислав (1223—1264), одружившись у 1243 році на дочці угорського короля Бели IV Анні, отримує у володіння сербські князівства Мачву і Боснію.[16] Його резиденцією стає Белград. Відомо, що дочка Ростислава Михайловича Кунгута вийшла заміж за володаря Чехії Пржемисла ІІ Оттокара і проголошена чеською королевою.40[17]

Крім неї, Ростислав та Анна мали ще двох синів та трьох дочок. Найстарший син, названий на честь діда Михайлом, був баном Мачви та Боснії. Одна з дочок41 вийшла заміж за царя Болгарії Михайла І Асена. Грифіна стала дружиною краківського князя Лестька (Лешка) Чорного, а Маргарита — черницею–абатисою.[18]

Багато нащадків дав син святого Михайла Симеон, глухівський князь. З його родини пішли відомі роди князів Новосильських, Білевських, Одоєвських та Воротинських.[19] Від іншого сина Михайла Всеволодовича Мстислава, карачаївського князя, пішли князі Карачаївські, а згодом Мосальські, Хотетовські, Козельські, Єлецькі, Звенигородські і Болоховські.[20]

Велике родове гніздо зародилося і у сина Юрія, нащадками якого стали князі Конинські, Спашські, Мишецькі, Мезецькі, Борятинські, Оболенські та Волконські.[21] За дослідженням Чернігівського архієпископа Філарета Гумілевського, до гілки роду князя Михайла належать також князі Долгорукі, Горчакови та Щербатови. Святий «за свій великий подвиг нагороджений і на землі благословенням набесним»,[22] — так зазначає відомий дослідник про продовження буття у нащадках відомого князя, який зробив виклик Орді.

Вступ

1 Кусков В. История древнерусской литературы. — М., 1989. — С.132.

2 История русской литературы XI—XX веков. — М., 1983. — С.29.

3 Греков Б., Якубовский А. Золотая Орда. — Ленинград, 1937. — С.168.

4 Соколов Ю. За землю русскую. — М., 1990. — С.42.

5 Демков М. Краткая история Черниговской земли до XIX века // Календарь