Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького - В. М. Горобець

Тмуторокань

Історики досі не дійшли згоди, коли Тмуторокань — давнє, засноване на Таманському півострові грецькими колоністами в VI ст. до н. е. грецьке місто — потрапило під владу руських князів. За різними версіями, це сталося чи в часи Ігоря Рюриковича, чи Святослава Ігоревича, чи тільки в 988—990 рр. під час походу Володимира Святославича на візантійський Херсонес. У різні часи Тмуторокань під різними назвами входила до складу Боспорського царства, Тюркського каганату, Хазарського каганату, Візантії, Золотої Орди, Генуезької держави, Османської імперії. Під владою Рюриковичів Тмуторакань перебувала до рубежу XI—XII ст., хоча на пізньому етапі вони виступали тут як візантійські намісники-архонти. Стратегічне значення для візантійців цього міста полягало не тільки в тому, що воно було ключем до торговельних шляхів до Дону, Північного Кавказу й далі на схід, а й у тому, що неподалік розміщувались витоки на поверхню нафти, яка використовувалася для виготовлення головної зброї візантійського флоту — грецького вогню.

Окремо слід зауважити про написання назви міста. У російській, а за нею і в українській історичній літературі затвердилася пізня помилкова форма «Тмутаракань», тоді як джерела — давньоруські літописи — називають місто «Тмуторокань», або «Тмуторакань». Що ж до інших періодів історії міста, воно мало інші назви — Гермонасса, Тумен-Тархан, Та Матарха, Матраха, Самкерц, Матрика, Матрега, Таман.

Тмуторокань була багатонаціональним торговим містом, у якому мешкали грецька, єврейська, тюркська, вірменська громади. У XI ст. неподалік Тмуторокані був заснований Никоном руський монастир. На початку XI ст., за князювання Мстислава Володимировича, розпочалося розширення території Тмуторокані за рахунок хозарів (західний рудимент Хозарського каганату) та касогів-адигів. Оскільки після битви під Лиственом 1024 р. Мстислав став чернігівським князем, і пізніше Тмуторокань вважалася чернігівською волостю, і коли в ній не панували князі-ізгої (такі, як Ростислав Володимирович чи Олег Святославич), у ній, як правило, урядували або родичі, або посадники чернігівських князів. Щодо територій, на які поширювалася влада князів та посадників Тмуторокані, тут історики не можуть дійти згоди. Крім власне Таманського півострова та підкорених касозьких племен, до території Тмутороканського князівства інколи зараховують ледь не половину Північного Кавказу та Нижнє Подоння, де розташовувався степовий форпост Русі — Біла Вежа (колишня хозарська фортеця Саркел), а також Керченський півострів і навіть степовий Крим. Втім, ці сміливі припущення не підкріплюються жодними археологічними матеріалами — навіть на Керченський півострів юрисдикція правителів Тмуторокані не поширювалася.

Коли на початку XII ст. під тиском, з одного боку, візантійців, а з іншого — половців руси були змушені відмовитися від контролю на Тмутороканню та Білою Вежею, ностальгічні згадки про ці руські анклави збереглися в топонімічних назвах Наддніпрянщини, де в XII—XIV ст. джерела згадують Білу Вежу, Тмуторокань і навіть Корсунь, назва якого збереглася і до наших днів.

Переяславське князівство

Переяслав — одне з трьох головних міст Русі (у вузькому розумінні цього терміна), що було ключем до циклопічної системи укріплень проти кочовиків, побудованих на дніпровському лівобережжі в роки правління Володимира та його сина Ярослава. Уперше центром окремого князівства Переяслав став 1054 р. за заповітом Ярослава — його отримав Всеволод Ярославич. Географічно територія Переяславського князівства охоплювала Лівобережжя Дніпра по його притоках — Трубежу, Сулою, Сулі, Пслу до Ворскли й Орелі, а також Городець-Остерську волость на лівобережжі Десни. У першу половину XII ст. до складу Переяславського князівства входило Посейм’я з Курськом, яке з часом відійшло до новгород-сіверської гілки чернігівських князів.

Але попри важливе політичне, військове та економічне значення Переяславське князівство так ніколи й не набуло того статусу незалежності, який отримали інші землі Русі. Різні клани Рюриковичів довго дивились на Переяслав як на зручний місток до Києва, тож тут так і не з’явилася своя місцева князівська династія. Хіба що протягом 1154—1187 рр. у Переяславі почергово правили син Долгорукого Гліб Юрійович та його син Володимир Глібович, останній з яких доклав надзвичайних зусиль до оборони кордонів князівства від нападів половців і про смерть якого літописець писав: «о нем же оукраина много постона». У роки їхнього правління усталився політичний зв’язок між Переяславським князівством та Володимиро-Суздальською землею, і надалі до самої монгольської навали Переяслав залишався форпостом володимиро-суздальських князів у Середній Наддніпрянщині, у якій правили молодші представники династії. Втім, у 30-х роках XIII ст. джерела не згадують жодного переяславського князя, і навіть оборону міста від монголів 1239 р. очолював не князь чи посадник, а єпископ.

Після взяття міста монголами історія руського Переяслава разом із життям на його городищі перервалася. Територію Переяславського князівства було включено безпосередньо до складу Орди, його єпископа перевели у столицю Золотої Орди Сарай, а в юрисдикцію цього вже сарайського єпископа потрапили всі землі Русі, що перебували під безпосередньою владою золотоординських ханів, а також усе православне населення ординських міст Великого степу. При ординському дворі сарайські єпископи займалися зовнішньополітичними зв’язками з православними країнами — не тільки з руськими князівствами, але й з Візантією, Сербією, Болгарією. Зважаючи на політику покровительства ординських ханів руській православній церкві, та обов’язкове затвердження новопоставлених руських митрополитів в Орді, його статус був надзвичайно престижним. 1454 р. кафедру було перенесено в підмосковні Крутиці та перейменовано в Крутицьку, 1589 р. вона набула статусу митрополії.

Київська земля

Хоча за рішенням Любецького заїзду 1097 р. київський князівський стол і мав стати отчинним і передаватися лише нащадкам Святополка Ізяславича, Київська земля до самої монгольської навали так і не отримала окремої династії. Попри укріплення протягом XII ст. самостійних князівств-земель, вона й надалі вважалася спільним володінням усієї династії Рюриковичів, що переходило з рук у руки між різними його кланами, місцем колективної пам’яті цього надзвичайно розгалуженого князівського роду, та разом із тим столицею Київської митрополії — духовною столицею Русі, що разом із міжкнязівськими шлюбами ще довго, всупереч загальній тенденції до відособлення, зв’язувала докупи численні державні утворення, що виникли на землях колись єдиної Русі. Цей розділ присвячено не політичній історії київського великого княжіння, а Київській землі як територіальному утворенню та як великокнязівському домену.

Територіальне ядро Київської землі сформувалося після розділу Ярослава 1054 р., але вона ще й у середині XIII ст. зазнавала значних змін. У різні часи до неї тимчасово входила більша частина майбутніх Волинської, Турово-Пінської земель, Берестейщина. Більш-менш остаточно її межі усталилися