Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького - В. М. Горобець
Дехто, вже з огляду на реалії XV ст., називає Новгородську республіку «демократичною альтернативою» східному деспотизму Московської держави, їхні критики, також у чомусь обґрунтовано, скептично називають Новгород «олігархічною республікою». Але такий підхід до аналізу республіканських інститутів Великого Новгорода (ця претензійна назва вперше фіксується документами 1169 р.) ігнорує архаїчність вічового ладу, який походить ще з родоплемінних традицій на ранньому етапі державотворення. З іншого боку, новгородцям вдалося вдосконалити, осучаснити інститут віча, утворити доволі функціональну систему державного управління, що проіснувала майже три з половиною століття. Новгородське віче — зібрання всіх юридично дієздатних (особисто вільних) чоловіків міста — видавало та скасовувало закони, ухвалювало рішення про оголошення війни та миру, встановлювало податки та повинності, обирало урядовців. Проте на практиці віче перетворювалося на арену боротьби між різними боярськими угрупованнями, що через адміністрації кінців та сотень (районів та мікрорайонів міста) контролювало голоси звичайних містян. Поступово багато функцій віча перейшло до Ради панів, яка формувалася саме з цих представників адміністрації.
Формальним головою держави в Новгороді був архієпископ — багато в чому фігура не церковна, яка, по-перше, контролювала міську казну, міри й ваги, а вже потім була головою церковної адміністрації. Архієпископа, як і інших урядовців, обирало віче, тож часто виникали проблеми з його затвердженням київським митрополитом. Головою виконавчої влади був посадник, який разом зі своїми попередниками входив до складу Ради панів. До неї також входили старости кінців та сотень, а також тисяцький, який очолював міське ополчення. Новгородське віче мало повноваження запрошувати князя, до функцій якого входила не тільки оборона Новгородської землі, але й судочинство. Свої князі могли бути і в передмістях Новгорода — значних містах Новгородської землі, що мали урізані в порівнянні з новгородськими права самоврядування. Найбільш значним з таких передмість був Псков, який протягом другої половини XIII — першої половини XIV ст. спромігся вибороти незалежність від Новгорода, яка була остаточно визнана 1348 р. Іншими новгородськими передмістями були Руса (Стара Руса), Ладога, Торжок, Волок.
Могутність боярських родів забезпечувалася їхніми земельними володіннями, але хліборобство та скотарство у них, як правило, стояло на другому місці, поступаючись промислам — окрім хутра та солі, вони постачали на експорт продукцію бджільництва, рибальства. Важливе значення мали промислове льонарство та вирощування хмелю. Історики та публіцисти дуже люблять порівнювати Новгородську республіку з середньовічними італійськими торговельними республіками — Венецією, Генуєю, Пізою... Насправді новгородці, попри елементи республіканської форми правління (чи, мабуть, саме завдяки ним), законсервували економічний устрій, поширений на Русі в перші століття її історії — боярські угруповання поділили між собою величезні простори півночі Європейського континенту, на яких експлуатували місцеве населення шляхом полюддя, лише доповнюючи це джерело прибутків промислами. А дружини новгородських ушкуйників, ніби дружини літописних русів IX—X ст., ще й у XV ст. промишляли розбійницькими набігами не тільки на сусідні з Новгородом народи та держави (їм вдавалося розграбувати і шведську Сігтуну, і навіть столицю Золотої Орди Сарай), а й на сусідні з ними руські князівства. Це скоріше не «боярська республіка», як заведено називати Новгород не тільки в російський історіографії, а новгородська торговельно-військова корпорація, така сама, якими були руси в IX — першій половині X ст.
З XIII ст. на Балтійське море зі Середземного поступово переміщується епіцентр економічного життя Європи, тут формується союз вільних торгових міст — Ганза, з якою Новгород вів жваву торгівлю. Втім, час Новгорода минав: уже в наступному XIV ст. на сході Європи почали стрімке розширення нові політичні утворення — Велике князівство Литовське та Московська держава. Певний час Новгороду вдавалося балансувати між ними, але вже в останній третині XV ст. терези військового успіху почали схилятися на бік Москви. За таких обставин першими жертвами стають буферні держави, тож 1478 р. Новгород було остаточно включено до складу Великого князівства Московського, що на практиці означало повну ліквідацію республіканських інститутів, почасти разом із більшою частиною новгородської верхівки. За сторіччя другий погром Новгорода Іваном Грозним остаточно перервав історичну традицію, і надалі про Великий Новгород нагадують лише величні храми та щорічні сенсаційні публікації нових археологічних знахідок.
Ростово-Суздальська,
пізніше Володимиро-Суздальська земля
Сучасні українські історики часто зображують володимиро-суздальських князів XII ст. як головних антагоністів Києва, ініціаторів руйнування єдності Русі. Почасти це провина ще російських істориків XIX ст., які з точки зору монархічного погляду на історію пояснювали взяття Києва 1169 р. з ініціативи володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського та його погром першою спробою перенести центр державності Русі на північний схід, вважаючи його далекоглядним предтечею процесу, що, на їхню думку, розпочався вже за сто років по його смерті — в другій половині XIII—XIV ст. Втім, як ми вже мали змогу переконатися, володимиро-суздальські князі були не єдині, хто свідомо руйнував підмурки Русі, і, мабуть, не варто нам сьогодні шукати коріння російсько-українського протистояння XX — початку XXI ст. так глибоко в минулому.
Могутня Володимиро-Суздальська земля виникла з невеликої окраїнної Ростовської волості, що вперше з’явилася на політичній карті Європи за Володимира Святославича. Першим із Рюриковичів ще за життя батька тут сидів на столі Ярослав Володимирович, а після його переведення в Новгород його вбитий 1015 р. молодший брат Борис. Територіальне ядро Ростовського князівства становили землі між середньою течією Оки та Верхньою Волгою і Білозерська волость навколо Білого озера та в басейні Шексни далеко на північ. Пізніше територія Ростово-Суздальського, а потім Володимиро-Суздальського князівств, що прийшли йому на зміну, розширилася до верхів’їв Північної Двіни та на схід — до гирла Оки. Усі ці землі були заселені численними фінськими народами: меря, весь, мурома, мещора. У другій половині XI ст. тут з’явилися торгово-ремісничі поселення варягів, розпочалася слов’янська колонізація, у якій брали участь кривичі, в’ятичі, ільменські словени. Саме тоді тут з’явилися добре знайомі нам за Наддніпрянщиною топоніми — Десна, Либідь, Переяслав, Дорогобуж інші. Тут ще довго зберігалася порівняно низька щільність населення, переважало язичництво. Попри раннє (ще 991 р.) заснування у Ростові єпископської кафедри, тут ще й в останній третині наступного століття спалахували язичницькі повстання проти насильницької християнізації та окняжіння. З часом, крім згаданих ще в літописному оповіданні про закликання варягів Ростова та Білоозера, тут засновуються нові князівські
