Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького - В. М. Горобець
Тогочасна Русь опинилася на перехресті, і для неї вибором шляху стало обирання віри, адже в добу середньовіччя саме віра, тобто належність до певної світової релігії, визначала, хто ти є. Що означав для Русі цей вибір, окрім хрещення населення, будівництва церков та початків писемної традиції, без якої неможлива будь-яка повноцінна держава? Передусім це був членський квиток у візантійський елітний клуб. Британський візантиніст сер (за наукові досягнення його висвятили в лицарі) Дмитро Оболенський порівняв Візантійську цивілізацію з сучасною нам Британською співдружністю, політичним об’єднанням країн, що виникли з колишньої Британської імперії, на чолі якої стоїть королева Великобританії. Так само й Візантійська співдружність об’єднувала формально незалежні країни, які у світській владі визнавали верховну владу візантійського імператора, а в духовній — константинопольського патріарха.
Зусиллями святих Кирила та Мефодія Константинопольський університет (Пандідактеріон) з IX ст. готував випускників, що добре знали слов’янські мови й несли світло віри та культури до всіх слов’янських народів. Разом із Руссю до цього візантійського світу входили Болгарія, Сербія, її вплив поширювався на Велику Моравію, пізніше на Угорщину, Південну Італію та Сицилію, Південний і Північний Кавказ. Але була ще й друга хвиля — балканська, коли християнська культура приходила до нас на Русь не безпосередньо з Візантії, а, скажімо, з Болгарії (яка тоді включала й землі сучасних Македонії та Косово) чи Угорщини, де навіть після завоювання уграми Великої Моравії ще кілька століть залишались православні монастирі. До речі, десь там було переписано частину знаменитого слов’янського Реймського Євангелія, що потрапило у Францію в XVI ст., але за традицією приписується дружині короля Генріха Анні, доньці Ярослава. З Візантії на Русь приїздили греки-майстри, які будували та розписували церкви, греки-купці, але найчастіше греки-митрополити, місією яких була не стільки просвіта, скільки нагляд за нерозумними неофітами, представництво влади Бога та імператора, суд від імені Бога та імператора й виступ арбітрами між різними князями. Це дратувало Рюриковичів, і спершу Ярослав, а потім ще раз Ізяслав Мстиславич спробували було поставити митрополитами не греків — Іларіона та Климента Смолятича, але програли в протистоянні з імператором і патріархом. Навіть після захоплення Константинополя хрестоносцями, коли поставлення нового митрополита стало проблематичним, руські церква та князі не одразу наважились поставити русина. Чотири роки була порожня кафедра, поки 1224 р. на неї був висвячений перший визнаний нікейським патріархом митрополит-русин Кирило.
Проте рух відбувався в обидва боки: не тільки греки їхали на Русь, а й русини подорожували на південь. Спершу зі зброєю в руках вони хижо споглядали на неприступні стіни Константинополя, але дедалі більше серед воїнів ставало купців, ще задовго до прийняття християнства договори між Руссю та Візантією юридично регулювали їхнє перебування у візантійській столиці. А потім, уже після християнізації, потягнулися прочани — руський монастир був на Афоні, а руські віряни видряпали свої імена кирилицею навіть у Святій Софії. Православний туризм — паломництво, рік у рік набував популярності, і окремі прочани діставалися навіть Святої землі. Найбільш відомим з них є Данило Паломник, що залишив подорожні записки, які започаткували в руській літературі окремий літературний жанр «ходіння». Бували у Візантії й руські князі та княгині: як заручники та ув’язнені на прохання київського князя, як дружини членів імператорської сім’ї, як інші варварські вожді на службі імператорів охороняли візантійські кордони, руські архонти як візантійські урядовці згадуються джерелами і на Тамані, і на Дунаї. Найбільш відомими з них були Олег Святославич та Всеволод Велике Гніздо. Що всі вони привозили з Візантії? Враження та ідеї. Вони будь-що прагнули відтворити побачене на Русі — міста (Золоті ворота), церкви (Софійський собор), монастирі, повсякденні звичаї та способи господарювання.
Втім, християнство — це не лише Візантія. Ще Ольга та її старший онук Ярополк намагалися балансувати між Римом та Константинополем, та й після вибору на користь візантійського християнства Володимира й Великого розколу 1054 р. руські князі не дуже розуміли, у чому відмінність між західною та східною церквами. Принаймні такий висновок можна зробити з кількості адресованих їм роз’яснювальних послань митрополитів, що збереглися ще з тих часів. На Русі шанували святого Вацлава, будували в Новгороді храм святого Олафа, руські князі робили внески в католицькі монастирі, у європейських путівниках для прочан згадувалися чудотворні мощі Климента й Варвари в київських храмах, не тільки грецькі, а й європейські майстри будували на Русі кам’яні храми, навіть у віддаленій Володимиро-Суздальській землі... Київський князь Ізяслав Ярославич, що шукав допомоги в Європі від братів-узурпаторів, передав під скіпетр папи свою державу й разом із сином був висвячений ним як король Русі. Перші два століття своєї історії, попри всі старання митрополитів-греків, руське християнство не конфліктувало із західним — походи двох Болеславів на Київ не мали релігійного забарвлення. Своєрідною межею став початок XIII ст., коли хрестоносці взяли Константинополь, а на півночі лицарські ордени почали завойовувати землі до того залежних від руських князів балтійських племен.
Щодо повсякденних зв’язків, Русь була поєднана із заходом не менше, ніж з Візантією. Ще за перших князів руські купці торгували на дунайських ярмарках, які влаштовували на землях сучасної Австрії. У наступні століття вони діставалися навіть до далекої Англії. Що ж до шлюбів, головної форми тодішньої дипломатії, руські та європейські двори єднало значно більше, ніж руські та грецький. Пам’ятники руським княгиням сьогодні стоять в Угорщині та Франції, а мережа династичних шлюбів, що оповила тодішню Європу, не покривала хіба що Італію та Іберійський півострів. Більше того, руські князі вже в XIII ст. змагалися за герцогство Австрію, а Ростислав Михайлович був першим герцогом Мачви й навіть привласнив собі титул болгарських царів. Знать прикордонних князівств так само легко змінювала місце служби. Опальний польський вельможа Петро Влостович пішов на службу до перемишльського князя Володаря Ростиславича, галицькі бояри мали земельні володіння в Угорському королівстві. Історикам залишається тільки
