Велика історія України - Микола Голубець

Не зважаючи на таку умову, Казимир трактував Галичину, як постійний і невідлучний здобуток Польщі й пристосовував до цього свою внутрішню політику. Позискавши невтральність татар, що були одинокою підпорою неприхильного йому галицького боярства, він старався підтяти сили непримирної опозиції конфіскатами маєтків, наділюючи рівночасно добрами й привілеями бояр, що не приймали участи в боротьбі проти нього. Потураючи культурно-правним окремішностям української церкви й громадського устрою Галичини, він старався зміцнити сили західнього, напливового елєменту. Підпомагав німецьке купецтво по містах і роздаровував галицькі маєтности чужинцям ріжного походження, але узалежненим своїми інтересами з тривкістю політичної приналежности Галичини до польської держави. Німецьке міщанство й польська, або чужоземна, але спольщена шляхта, були авангардою Казимира в його змаганнях до закріплення Галичини за Польщею. Вони теж дозволяли йому трактувати, забезпечені договорами, претенсії Угорщини до Галичини, як чисту формальність, мовляв: «я здобув Русь своїми власними людьми й дорога (на Русь) має служити тільки моїм людям», або «нікому не хочу сприяти, тільки своїм людям, бо вони помагали мені на татар і інших ворогів».

Невідомо, як саме уявляв собі Казимир майбутнє Галичини по своїй смерти, але до цього моменту господарив у ній так, як у безспірно польській провінції.

Тимчасом смерть Казимира (1370 р.) створила угорському королеві Людвикові шлях до польської корони. А що він, як і Казимир не залишав по собі мужеського потомка, то змагаючи до забезпечення польської корони одній з своїх дочок, він силується рівночасно вирішити питання державної приналежности Галичини в користь Угорщини.

Володислав Опільський

Рахуючись з настроями польських вельмож, Людвик не відважився зразу скористати з прислугуючого йому права й прилучити Галичину до Угорщини. Для того він вибрав посередній шлях створення з Галичини напів-суверенного, васального князівства. Шукаючи за кандидатом на галицький престіл, зупинився на Володиславі Опільському, нащадку польських Пястовичів й свойому крівняку, по матері. Як незаможний «князь без землі» почав Володислав свою карієру на дворі цісаря Карла IV. Від нього перейшов на двір Людвика угорського, що в 1366 р. іменував його своїм палятином, тобто першим урядником держави. В характері палятина вислав Людвик Володислава до Польщі для підготування грунту й настроїв перед його коронацією польською короною. Справившись з свого доручення як слід, дістав Володислав великі маєтности в Польщі, а в перших днях жовтня 1372 р. зложив уряд угорського палятина, в заміну за титул і становище управителя «Руського Королівства».

В грамоті, що її Людвик видав з цього приводу, віддано Володиславові Руське Королівство «на вічні часи», а в грамотах самого Володислава зветься він «з божої ласки князем опільським і велюнським та земель Руси паном і власником». В одній з пізніших грамот зветься він навіть «самодержцем Руси», тобто вживає титулу, що його приклав, свого часу, літописець до одного тільки Романа Мстиславича Великого. Всі його грамоти печатаються т. зв. маєстатичними печатями, з постатю Володислава на престолі, з мечем і двома гербами по боках - пястівським вірлом і галицьким львом. Опільський чеканить для Галичини власну монету, з іменем своїм і короля Людвика, але частіше тільки своїм. Колиж нарешті в 1378 р. Володислав уступає з галицького престолу, то видає «панам, дідичам, воєводам, війтам і галицькому народові» грамоту, що в ній звільнює їх від присяги, послушенства, вірности і всіх інших обовязків, належних йому, як «дідичному володареві».

З усіх тих титулів і поведення Володислава ясно видно, що він не був звичайним управителем чи підручником Людвика, але справді суверенним володарем Галицької Волости, хоча й під зверхністю угорського короля. Відокремлюючи Галичину в осібне Руське Королівство, незалежне від Польщі, а тільки посередно звязане з Угорщиною, король Людвик хотів затерти сліди зусиль свого приятеля й союзника Казимира, в напрямі нерозлучного зєднання Галичини з Польщею. Це йому остаточно вдалося й коли він усвідомив собі, що шість літ існування суверенного Руського Королівства вистарчає для його «відпольщення», звільнив Володислава Опільського з обовязків галицького володаря й приєднав Галичину безпосередно до Угорщини (1378 р.).

Обдарувавши Володислава Добринською Землею (ніби то в заміну за Галичину), Людвик доручив йому ще більше відповідальний уряд, а саме губернаторство Польщі, що її престіл рішив забезпечити одній з своїх дочок. В характері безпосередної угорської провінції, в заряді угорських урядовців, пробула Галичина недовго (до 1387 р.). Смерть короля Людвика (1382 р.) й незясоване як слід питання угорсько-польського наслідства, потягло за собою дуже скоро остаточний поворот Галичини до Польщі.

Польсько-литовський договір у Креві

Смерть Казимира погрузила Польщу в повені анархії. Старі ворогування Великопольщі й Малопольщі вибухли з новою силою. Малопольські вельможі, бажаючи відокремитись від Угорщини, мусіли рівночасно протиставитись посяганням мазовецького князя Земовита на польську корону. Для цього вони вимогли собі від Угорщини дочку Людвика Ядвигу на королеву, алеж не бажаючи користати з угорської допомоги, почали шукати нового союзника. Суджений Ядвиги князь Вільгельм, син австрійського герцога Лєопольда, був за слабий для підтримання політики малопольських вельмож, а Земовит Мазовецький, що рад був одружитися з Ядвигою, як великопольський кандидат на корону, був якраз тим, проти кого й треба було малополянам організувати союз. В такій ситуації очі малопольських вельмож звернулися на молодого литовського великого князя Ягайла Ольгердовича.

Ягайло був сином другої жінки Ольгерда й тому передання йому великокняжого престолу в Вильні, викликало незадоволення старших братів та замішання в молодій державі.

Два сини Ольгерда - Андрій, князь полоцький та Дмитро, князь сіверський, переходять до Москви. Брат Ольгерда Кейстут принявся за опікуна Ягайлові, але проти тої опіки бунтується в першу чергу сам Ягайло та шукає допомоги проти дядька в хрестоносців. Вибухає отверта міжусобиця, що в ній гине Кейстут (1382 р.) удушений, з наказу Ягайла, в тюрмі. Смерть Кейстута, виразника старого литовського консерватизму, підняла проти Ягайла Жмудь. Син Кейстута Витовт, звільнившися з тюрми Ягайла, втік до хрестоносців (1383) й разом з ними почав непокоїти литовські землі. Рівночасно два старші брати Ягайла, що подалися в Москву, теж загрожували Ягайлові воєнними конфліктами й дипльоматичними ускладненнями.

І власне в тому трудному для Ягайла моменті, як пише літописець, «почали ляхове з Кракова слати до князя великого Ягайла, щоби приняв хрещення старого Риму й узяв їхню королеву іменем Ядвигу за жінку, і став у них королем у Кракові та в усій землі лядській»…

Комбінація з подружжям Ягайла з Ядвигою була ділом малопольських вельмож. Маючи до вибору поміж Угорщиною, Австрією й Литвою, вони без надуми вибрали Литву; її культурно-політичний недорозвій, отвирав перед Польщею перспективи переваги й можливостей поширити польські