Вояки - Мері Роуч

Крейг та Ерон Іванців, також колишній морпіх, тепер — голова «АрморКорп», скоро поведуть отоларингологів (і мене разом з ними) надвір для виконання вправи зі слухового відстеження. Враховуючи, що після цього ми підемо на стрільбище, це буде одна з небагатьох вправ, виконуваних у бронежилетах і шоломах. Ерон не такий великий і не такий гучний, як Крейг, від нього приємно пахне шампунем. Він допомагає мені надягти спорядження.

— А можна я покладу в ці тоненькі кишеньки на бронежилеті диктофон і гігієнічну помаду?

— Туди кладуть набої.

Коли ми виходимо з будівлі, Крейг розставляє нас патрульним порядком. Просте переміщення пішки вздовж дороги в зоні бойових дій має свої правила. Радіус ураження осколкової гранати — п’ятнадцять футів. Якщо солдати пересуваються натовпом, як туристи, єдина граната може вбити багатьох із них. Тому під час патрулювання відстань становить від п’ятнадцяти до сорока п’яти футів[56]. Але ж що більша між ними відстань, то гірше вони будуть чути одне одного, особливо якщо застосовуватимуть іще й пасивні засоби захисту слуху.

Ерон іде перший, Крейг замикає. Ми наділи навушники, схожі на ті, якими користуються, коли працюють з механічним інструментом. Крейгів голос звучить, ніби Крейга зменшили та запхали у скляну банку з кришкою. Здається, я чую, як він командує «взяти праворуч». Я розумію це як команду перейти на правий бік дороги. «Ти на лівому боці!» — це хтось із моїх колег у вправі. А що він каже це дуже впевнено, то я повертаюсь і ледь розминаюся з виринулим ніби нізвідки чорним «Субурбаном». Коли бездорожник масою дві тонни нечутно підкрадається до вас по гравію, це дуже не добре.

Фоллон розповідає, що, коли він служив у піхоті, «провали» в передаванні інформації були чи не нормою. «Знаєте, скільки разів я вимовляв “не розумію, що відбувається"? Ми отримуємо команду зупинитися, розосередитись і зайняти прихованіші позиції, а друзяка поряд зі мною каже: “А що відбувається?", а я йому: “Та якби я, в дідька, знав, що відбувається”. А загорлати: “Агов! Що відбувається?" не можна, бо тоді ворог дізнається, де ми».

Ерон веде нас ближче до стрільбища на наступну вправу — «тактичний сценарій» із застосуванням зброї. Перед тим як ми перейдемо до неї, він каже нам натиснути кнопку на навушниках. Ось тут у моїх нотатках і з’явилася примітка «біоніка!». Дитиною я дивилася телесеріал «Жінка-біонік» («The Bionic Woman»). Як і її попередник у сезоні, героїня після якогось таємничого каліцтва потрапила до рук військових, і ті її «переробили» із залученням експериментальних суперімплантатів. Це було останнє, що вони змогли зробити. Один із імплантатів був для вух. Коли героїня особливим чином підіймала голову, глядач несподівано підслуховував бесіду двох ватажків злочинного світу, що сиділи в чорному «Б’юїку рів’єрі» через дорогу. Зараз у мене слух став як у неї. Ерон розмовляє з Крейгом за п’ятнадцять футів від мене, а я чую його так, що, здається, вловлю запах його шампуню.

Навушники, що на нас, мають позначення ТКАПС (TCAPS — Tactical Communication and Protective System — система тактичної комунікації та захисту). Вхідні звуки аналізуються: тихіші — підсилюються, а голосніші — відтворюються з меншою гучністю. Система також забезпечує радіозв’язок. Поки що ТКАПС використовують переважно сили спеціальних операцій. Чому? Звичайно ж, через вартість, але є ще такий факт, як бюджет на радіозв’язок, а для більшості піхотинців радіо не передбачене. Також додається певний скептицизм з боку сержантського складу.

— Деякі з сержантів просто кажуть: «Не треба мені підсовувати ще більше цього лайна, яке мало б стати черговим гайтеківським дивом, а насправді або просто не працює, або в нього сідає батарея, а мені його на собі тягати», — розказує Фоллон.

Як виявилося, на нас ТКАПС виробництва роботодавця Фоллона, З-М.

— Сподіваюся, ви не думаєте, що річ саме в цьому, — каже він мені.

Ні, я зовсім так не думаю. Фоллон — місіонер не бренду, а певного виду виробів. Ну, а що З-М постачає військовим також і затички для вух, то вони точно не залишаться без смачного шматочка пирога військового бюджету.

До нас із групою отоларингологів приєднуються дванадцятеро бійців одного з підрозділів Сил спецоперацій Корпусу морської піхоти. Назву підрозділу мене просили не розголошувати. Ерон проводить інструктаж:

— Ви — спецзагін, прямуєте до афганського селища. Завдання — встановити контакт зі старійшинами, зав’язати з ними розмову, розпитати про активність Талібану в місцевості. Розпитайте їх про якість життя. Виявіть, які в них проблеми.

Можливо, варто запропонувати їм кілька слухових апаратів.

— Щодо підтримки операції: над нами дрон «Предейтор», також на зв’язку група вогневої підтримки — «Кобри» чи «Г’юї»[57]. Якщо дійде до кінетики, ми зможемо їх викликати.

Вислів «дійти до кінетики» військові використовують у значенні «у нас хтось стріляє». Тут ці «хтось» уявні, але спецпризначенці стрілятимуть у відповідь, адже мета вправи — комунікація в умовах хаосу та гуркоту бойових дій.

Нам наказують перемкнути свої радіо на сьомий канал і вишикуватися позаду спецпризначенців, по двоє нас на одного бійця, так близько, як це можливо без того, щоб наступати їм на п’яти.

— Якщо він біжить, ви теж біжите, — каже Ерон. — Якщо він стає на коліно, ви — теж.

Я і жінка-отоларинголог середнього віку, з косами, що спадають із-під шолома, прилаштовуємося за невисоким чоловіком, описати якого важко, бо всі його прикмети, за винятком носа, перекриті різним спорядженням. Він відрекомендовується та вітається.

— Привіт, я Мері,— каже лікарка.

Я теж Мері, отже:

— І я також Мері.

— Ну, — каже наш спецпризначенець, він явно не звик до Мері в таких кількостях, — мені ж легше.

Ми відходимо до густих кущів. Кемп-Пендлтон має площу дві сотні квадратних миль[58], йому належить шістнадцять миль узбережжя Каліфорнійської затоки, більша частина якої залишена в дикому стані, щоб можна було проводити навчання в наближених до реальності умовах. Полігон схожий на національний парк, тільки він у розпорядженні корпусу морської піхоти, тут є дикі тварини, хоч і знервовані. (Солдатам заборонено стріляти в тварин, та мені здається, що таке все ж трапляється. Мені так здається тому, що коли недавно була на пейнтбольному майданчику Кемп-Пендлтона, попросила, щоб по мені постріляли, хотіла дізнатися, що при цьому відчуваєш. Зголосилося п’ятнадцятеро морпіхів. Той, котрий таки виконав завдання — з 70 футів[59] поцілив точно туди, куди хотів, — сказав (ми почули це, коли проглядали