Повна академічна збірка творів - Григорій Савич Сковорода
Власне кажучи, Сковорода мав досвід усіх трьох ієрархічних форм містичного переживання: очищення, просвітлення й екстазу. Очищення він описав, зокрема, у каврайському сні; просвітлення, тобто народження "внутрішньої людини", - у діалозі «Наркісс», а про екстаз розповідав таке: "...встав рано, пошол я в сад прогуляться. Первое ощущеніе, которое осязал я сердцем моим, была нѣкая развязанность, свобода, бодрость, надежда с исполненіем. Введя в сіє расположеніе духа всю волю и всѣ желанія мои, почувствовал я внутрь себя чрезвычайное движеніе, которое пре-исполняло меня силы непонятной. Мгновенно изліяніе нвкое сладчайшее наполни-ло душу мою, от котораго вся внутренняя моя возгорѣлась огнем, и казалось, что в жилах моих пламенное теченіе кругообращалось. Я начал не ходить, но бѣгать, аки бы носим нвкіим восхищеніем, не чувствуя в себѣ ни рук, ни нот, но будто бы весь я состоял из огненнаго состава... Весь мір изчез предо мною; одно чувствіе любви, благонадежности, спокойствія, вѣчности оживляло сугцествованіе моє. Слезы полились из очей моих ручеями и разлили нѣкую умиленную гармонію во весь состав мой. Я проник в себя, огцутил аки сыновнее любви увѣреніе и с того часа посвятил себя на сыновнее повиновеніе Духу Божію". Крім того, Сковорода був письменни-ком-візіонером, тож деякі його твори є не чим іншим, як віддзеркаленням фантазмів сну. Скажімо, наприкінці діалогу «Брань архистратига Михаила со Сатаною» він зазначив: "Сіє видВніе аз, старец Даніил Варсава, воистину видВх". У всякому разі, життя та творчість Сковороди підлягають основній містичній настанові - виходу людини за межі її власного єства й наближення до Абсолюту.
Така настанова виразно позначилась і на стилі письменника. Сковорода немовбито цурався панівного в європейській літературі XVIII століття просвітницького стилю, виплеканого на засадах картезіанського ratio, тобто ясності, простоти й прозорості. Він, як писав Микола Сумцов, був "далеко міцніший у виразах, більш барвистий у прикладах, з надзвичайною глибиною почуття, особливо міцний і твердий в переконаннях, через що і його писання ніби блискучі іскри від твердої криці". У творах Сковороди природно поєднується "найшанованіше з найга-небнішим, найвище з найнижчим" (Віктор Петров), а щиро український іумор зблискує часом у "геть несподіваних контекстах" (Чеслав Ястжембець-Коз-ловський). Справді-бо, Сковорода досить часто послуговується суто "плотяними" образами, не раз доволі грубими, задля окреслення щонайтонших духовних питань. Так, популярна барокова метафора "духовна трапеза" легко перетворюється в нього на "дисентерію"; поважну, проте "несродну" роль на театрі життя філософ асоціює з добрим харчем, "сервірованим" у пісуарі ("Самое изрядное двло, без сродности двемое, теряет свою честь и цѣну. Так, как хорошая пища двлается гадкою, пріемлемая из урынала"), а Царство небесне - з дівочою незайманістю ("...Царство небесне, як і дівоча незайманість, любить, щоб його брали силою"). Розмову про стосунки богослів'я з іншими науками він супроводжує пікантною приказкою: "...не за то муж жену наказует, что в гостях была, но за то, что дома не ночевала", міркування про Божі іпостасі - закликом висякати ніс, а варіації на теми біблійної герменевтики - згадкою про тих, що "вырѣзали для Царствія небес-наго свой ятра". Образ блаженства сусідить тут з "вошами", щастя - з "пивом": "Щастіе, гдв ты живеш? Мудрыи, скажите. / В небѣ ли ты пиво пьешь? Книжники, взвѣстите!" Окрім того, для стилю Сковороди характерні яскраві неологізми (аму-рится, завертасы, ласкосердствует, любопрахи, окрылатѣл, пустослава, субботствует, иіелуханы, язіковредіе) та напрочуд багата метафорика, нерозривно пов'язана з його символічною манерою тлумачення буття. Приміром, коли Сковорода пробує окреслити єство матерії, він накидає на це поняття рясне мереживо метафор: абрис, ад, болван, ветошь, вздор, видимость, внѣшность, грязь, земля, идол, краска, крушь, лжа, лом, маска, мечта, пара, плетки, плоть, прах, предѣл, пустошь, ров, руга, рухлядь, сволочь, сѣнь, сѣчь, смѣсь, сон, сплочь, стечь, суєта, тварь, темница, тѣнь, тлѣнь, тьма. Розмаїття "імен", віддзеркалюючи різні грані того чи того поняття, перетворює definitio per metaphoras38 на "царську дорогу" пізнання природи речей. Мета-форика Сковороди має різні джерела, а найперше - Святе Письмо, твори грецьких та римських класиків, отців Церкви й емблематичну традицію. Зрештою, усі ці джерела формували репертуар сталих виражальних засобів українського літературного бароко. Наприклад, сковородинська метафора "віслюк" ("Зменшуй зайву їжу, щоб осел, тобто плоть [asellus, id est саго], не розпалювався, та, з другого боку, не мори його голодом, щоб він міг нести вершника"), засновуючись на тропологі-чному тлумаченні євангельської сцени в'їзду Христа до Єрусалима, має виразні паралелі у творчості Лазаря Барановича, Дмитра Туптала, Йоаникія Галятовсько-го, Антонія Радивиловського, Івана Максимовича та інших. Те саме слід сказати й про улюблену метафору Сковороди "море світу", яка перебуває в самісінькому осередді іконосфери українського літературного бароко.
Характерною для української барокової традиції була й мова творів Сковороди. Письменник, який у побуті говорив по-українському (це засвідчують, приміром, спогади Федора Луб'яновського: "по наречію сущій малороссіянин", - та Михайла Ковалинського: Сковорода "любил всегда природный язык свой и рѣдко принуждал себя изъясняться на иностранном"), писав свої твори або латиною, або барвистою мовною сумішкою (lingua mixta), котра перегодом не раз викликала гострі закиди на його адресу. Мовну практику Сковороди критикував, скажімо, Пантелеймон Куліш у поемі «Грицько Сковорода», а Тарас Шевченко в седнівській передмові до «Кобзаря» скрушно відзначив, що Сковороду "збила з пливу латинь, а потім московщина". Може, найрадикальнішим критиком мови Сковороди був Іван Нечуй-Левицький. На його думку, Сковорода - чоловік "трохи чуднуватий" у всьому, зокрема й у мові своїх творів. "Попередніша книжна мова вже була загарбана Ломоносовим, заведена в російське письменство й верталась на Україну вже в великоруських ярих кольорах; але й церковна мова ще не вивелась до решти. Не міг Сковорода збутися й одкасну-тись і од рідної народньої мови. Усі ці мовні течії Сковорода мішав докупи часом в дивовижних мовних композиціях, чудних, рябих і загалом темних". Ці закиди навряд чи годні витримати критику, адже насправді, як писав Дмитро Чижевський, "в мові Сковороди українських елементів сила. Та й від Сковороди не можна було й вимагати, щоб
