Повна академічна збірка творів - Григорій Савич Сковорода
Говорячи про "внутрішню людину", Сковорода зазвичай послуговується поняттям "серце", що його можна трактувати як "невидиму природу" психічного життя. Недаром слово "серце" зринає в його творах 1146 разів. Серце, як зазначав Дмитро Чижевський, є для Сковороди "корінь усього життя людини, вища сила, що стоїть поза межами й душі, й духа, - шлях до 'дійсної людини' веде через 'переображення душі в духа, а духа - в серце'". Його можна схарактеризувати і як думку, і як щось схоже на царину підсвідомого, і як найсвітлішу височінь, і як найтемнішу безодню. Свого часу Володимир Ерн слушно стверджував, що антропологія Сковороди -це "справжній синтез конкретного індивідуалізму Біблії, в якій людська особистість посідає першорядне місце, та дещо абстрактного універсалізму Платона. Метафізичні риси платонівської ідеї - вічність, божественність, незмінність, красу й доброту - Сковорода переносить на неповторну особистість людини, взяту в її умоглядній глибині...".
Побіч ідеї "двох природ", Сковорода часто говорить про "три світи". Наприклад, у діалозі «Потоп зміин» він зазначав: "Суть же тры мыры. Первый єсть все-общій и мыр обительный, гдѣ все рожденное обитает. Сей составлен из безчислен-ных мыр мыров и єсть великій мыр. Другій два суть частныи и малыи мыры. Первый мікро-козм, сирѣчь мырик, мирок, или человѣк. Вторый мыр симболич-ный, сирѣчь Библіа". Сенс цієї думки, що йде ще від Філона й Климента Олександрійського, полягає ось у чому: Бог об'явив себе в природі, людині та Святому Письмі, тобто природа, людське серце й Біблія є трьома "книгами-світами", читаючи які, людина годна пізнати єство речей. Звідси випливає й славетне гасло Сковороди "Пізнай себе!" - дуже важливе й прикметне для його поглядів. Справді-бо, себепізнання можна трактувати, як "головний пункт сковородинської науки" (Володимир Білий), "коріння та стовбур... могутнього дерева, що його Сковорода плекав усе своє життя" (Володимир Ерн), справжнє "підложжя його мисленнєвих побудов" (Елізабет фон Ердманн). Огортаючись "містичним ореолом", ця ідея набуває у творах письменника "сили чарівного ключа до всіх таємниць усього сущого" (Олександра Єфименко). Слід сказати, що, роблячи ідею "Пізнай себе" наріжним каменем своїх поглядів, Сковорода продовжував традиції української барокової літератури, де себепізнання зазвичай поставало провідною формою сходження людини до Бога: досить пригадати бодай «Діоптру» Віталія Дубенсько-го, «Арістотелівські проблеми» Касіяна Саковича, «Огородок Марій Богородицы» Антонія Радивиловського, «Вечерю душевную» Симеона Полоцького, «Руно оро-шенноє» Дмитра Туптала чи «Алфавит» Івана Максимовича. Сковородинське "Пізнай себе" було спрямоване на осягнення людиною захованої в плоті містичної галузки Софії-Премудрості Божої (Олег Марченко).
Евдемонізм світобачення філософа, позначений радикальними рисами орігенів-ського апокатастазису, обумовлював розгортання ідеї "Пізнай себе" найперше в перспективі "сродності", тобто проблеми узгодження людської волі (voluntas) із Божим промислом. Недарма "сродність" є однією з основних тем усієї творчості Сковороди. Мабуть, найрельєфніше філософ окреслив це поняття в діалозі «Разговор, назы-ваемый Алфавит, или Букварь мира», а також у циклі «Басни Харьковскія», зокрема в байці «Пчела и Шершень». "Скажи мнв, Пчела, - питає Шершень, - длячего ты столь глупа? Знаєш, что трудов твоих плоды не столько для тебе самой, сколько для людей полезны, но тебѣ часто и вредят, принося вмѣсто награжденія смерть, однак не престаете дурачитись в собираніи меда. Мною у вас голов, но безмозгіе. Видно, что вы без толку влюбилися в мед". Сам ти глупак, пане раднику, - відповіла на це Бджола, - якщо не можеш збагнути того, що "нам несравненно большая забава собирать мед, нежели кушать. К сему мы рожденны и не престанем, поколь умрем". Бджола уособлює тут мудрого чоловіка, який пізнав свою "сродність", тобто закарбовану в серці галузку Божого промислу, вроджену Божу волю та його таємний закон, котрому підлягає все твориво. Тож мудрим чоловіком є той, хто збагнув спорідненість між своєю душею та тією справою, до якої вона прагне (тоді це буде "сродна праця"), або між собою та іншою людиною (тоді народжується щира дружба). Сковорода любив повторювати стару латинську приказку: "Similem ad similem ducit Deus"51.
На ідеї "сродності" засновується й звеличена Сковородою "harmonia praestabilita52 поміж суспільністю та людиною" (Олександра Єфименко), тобто його уявлення про "нерівну рівність". Власне кажучи, сковородинська ідея "нерівної рівності" спирається на два основні принципи: природовідповідність (кожна людина має йти за своєю природою) та етичний плюралізм (кожна людина обирає власний індивідуальний етичний шлях). Ця ідея Сковороди була спрямована проти прибічників етичної одностайності на взір французьких просвітників, чиї філософські погляди пройняті пафосом "універсальної несродності" (Володимир Ерн). Під "дурнями", які прагнуть завести у світі "рівну рівність", Сковорода мав на думці саме їх. Зрештою, сковородинський "парадокс 'нерівної рівності'" (Костянтин Генрик Анд-русишин) є своєрідною відміною науки про Церкву як про містичне Христове Тіло: усі галузки Божого промислу вкупі складають "плодоносный Церкви, яснѣе сказать, обгцества сад, так, как часовую машину свои части. Она в то время порядочное про-должает теченіе, когда каждый член не только добр, но и сродную себѣ разлившіяся по всему составу должности часть отправляет. И сіе-то єсть быть гцасливым, познать себе, или свою природу, взяться за свою долю и пребывать с частію себѣ сродною от всеобгцей должности".
Звідси випливає ідея "обоження" (Ѳешсгід), чи "уподібнення до Бога". Вона походить іще від Платона, а перегодом була підхоплена неоплатоніками, зокрема
