Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький

Ми блукали, петляючи, намагаючись не виявити себе, намагаючись догнати фронт, що відходив. Фронт рухався швидше, ніж ми. Води дуже не вистачало, пили з річок, коли проходили повз, набирали в пляшки і йшли далі, економлячи і сподіваючись дійти до наступної води, поки не вичерпаються сили. Їжі практично не було, але їсти особливо і не хотілося — ми почали входити в режим голодування ще на Савур-Могилі, на сухпайках. Під Кутейниковим ми нарвалися на засаду спецназу ВДВ РФ (вони самі сказали, не приховуючи). Потрапили несподівано, зненацька — вони могли спокійно перестріляти нас, ми навіть не встигли б відповісти. Були взяті в полон (хоча їхній головний, Алєксєй, сказав, що інші групи полонених не беруть: злі дуже через втрати). Тоді в полон потрапили всі, окрім «Лиса», він потрапив у полон пізніше, під Старобешевим. Я вночі втік з-під охорони і пробирався далі самостійно. Протягом всього шляху мені допомагали люди, котрих я зустрічав. В якийсь чудесний спосіб я пройшов околицями Старобешевого і не попався. За кілька днів я дістався до Волновахи. Звідти, з допомогою волонтерів, — в Харків. На цьому моя подорож була завершена. Їхав я в АТО на місяць, десь так і вийшло (відпустка плюс тиждень за свій рахунок). Через кілька днів після повернення вийшов на роботу. Решта хлопців із нашої групи, окрім «Лиса», була обміняна, продовжила службу, декотрі недавно демобілізувалися.

З боку Савур-Могили були чутні звуки артобстрілу. Її продовжували обробляти вже після нашого відходу. Видно, не знали, що нас уже там немає. Це добре, значить, тут нас не повинні чекати, якщо думають, що ми тримаємо висоту. Пізніше я дізнався, що десь у цей саме час на Савур-Могилу дістались спецназівці, котрих посилали нам на підсилення. Вони побачили, що висота покинута і стали виходити самі, так що ми з ними розминулися водному лісі. Може, й на краще.

Уже у сутінках ми почали відходити з Савур-Могили. Йшли невеликим загоном із шести чоловік.

Попереду йшов «Бродяга», він був нашим поводирем-слідопитом. Позивний цей у нього неспроста — раніше любив побродити з рюкзаком і картою, а тепер цей досвід знадобився. Інтроверт та інтуїт. Його інтуїція не раз нас виручала.

Другим ішов «Сокіл», він був старшим в нашій маленькій групі. Так повелось ще із Харкова, і «Вихор» («Ровер») теж призначив його старшим загону.

Потім ішов я практично всередині групи. Блатне місце.

Думаю, мене там поставили, оскільки толку особливого від мене не було — йде собі — і на тому спасибі. П’ятим ішов «Лис». Він не став одягати бронежилет, взяв лише зброю. Тому був найбільш мобільним і в’юнким серед нас. Замикав нашу процесію Анатолій, котрий тягнув ПКМ, що дістався нам від загону «Крим» (кулемет із правого флангу). Він хоч і був з іншого підрозділу, але захотів виходити з нами.

Отже, Олександр, Олександр, Андрій, Олександр, Олексій і Анатолій вирушили в похід, який, вони думали, буде недовгим. Ми пройшли метрів двісті в напрямку до Петровського вздовж галявини і повернули ліворуч. Лісопосадка на схилі була заваленавпалими деревами з посіченими уламками стовбурами і гілками. Просто зайти в неї було складно через повалені стовбури і густі кущі. Раз чи два навіть поверталися назад, щоб зайти в іншому місці. Поки «Бродяга» з «Соколом» пробиралися вперед, я згадував про те, що говорили про ці зарослі — що в них багато розтяжок.

Було трохи стрьомно; я прислухався, надіючись почути вчасно клацання і встигнути впасти. Але чи то чутки були перебільшені, чи постійні артобстріли розмінували лісопосадку, та ми пройшли через хащу без пригод, іноді сковзаючи і тримаючись за гілки — схил був крутим. Спустилися в ярок. Попереду був пустир з ґрунтовою дорогою. Потім — підйом і ліс, до якого нам треба було дійти. В ті дні місяць був майже повним (більше половини точно) і світив на початку ночі — місячне сяйво добре освітлювало місцевість і нас. Якби хтось знав, що ми будемо йти, міг би влаштувати засідку і перебити нас спокійно. Але, видно, не судилося... Пустир ми подолали швидким кроком, однією групою, тримаючись на відстані кількох метрів один від одного. Зайшовши в ліс, ми пройшли метрів тридцять і залягли. Потрібно було перечекати до світанку, щоб продовжити похід. В темноті просто не було видно, куди йти.

Це була перша ніч, коли не потрібно було чергувати.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Незабаром настав день, коли снаряди на фронт ми стали завантажувати і для себе. Спочатку ми не були третьою батареєю, у нашого підрозділу був інший порядковий номер. Третя зведена батарея тоді з боями вийшла і повернулася в частину з Південного котла.

У наказі чітко зазначалося, що 24 серпня 2014 року необхідно висунути на фронт і передати в підпорядкування командування сектору «Б» другу і третю гаубичні батареї. Розуміючи, що це буде зробити вкрай складно, командування бригади знайшло вихід — змінило порядкові номери підрозділів. І таким чином «трійка» — стала нашим новим, воістину бойовим, позначенням.

Оскільки наша машина вийшла першою, нам дали наказ повернутися і дозаправити горе-водія. Розрахунок, який був у кузові його машини, розосередився і зайняв оборону біля тягача. Так само вчинили і ми. На щастя, дозаправка минула без ексцесів.

Під час нашого попереднього бою в нас були дуже великі проблеми з орієнтуванням і наведенням гармати вночі, оскільки ніякого навчання в умовах бою в разі настання темної пори доби в нас не було.

Зараз нам треба було зробити те ж саме. Наше завдання було підійти на максимально близьку відстань і вогнем знищити укріпрайон і першу лінію оборони російсько-терористичних військ у районі селища Старобешеве, щоб забезпечити прохід наших військ. Ще зовсім недавно там були наші підрозділи і наші позиції, а тепер доводилося відвойовувати цю територію з великими труднощами. Ми успішно навели і впоралися з підрахунками, однак проблеми тепер чекали наш розрахунок в іншому. Залита фарбою і заварена зварюванням, до пуття необслужена, наша парадна гармата категорично відмовлялася працювати.

Наші зусилля привести механізми гармати в дію були безрезультатними. Ми вп’ятьох висіли на ручці і відчайдушно намагалися звести затвор. Усе було марно.

Нічим не змогли нам допомогти й офіцери, які підійшли. Фарба, бруд і солідол мертво стопорили механіку нашої гармати. У відчайдушних спробах привести гармату в бойову дію ми зламали