Україна: історія - Орест Субтельний
Післяреволюційна реакція. У 1907 р., спираючись на консервативну більшість у Думі, уряд був готовий до наступу проти «революційних ексцесів». Було проголошено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводилися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повсталих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знані вожді, включаючи багатьох старих діячів РУП, утекли за кордон. Один за одним розпускалися українські клуби. Дозволялися лише «Просвіти», діяльність яких зводилась до постановки п'єс, та кілька наукових товариств. Українські періодичні видання, що в такому розмаїтті з'явилися у 1905 р., практично зникли, а всякі розмови про українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.
Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верствах російського суспільства. Знаменитий ліберал Петро Струве в 1908 р. написав низку статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею «Великой России» й гостро критикував український рух за відсутність патріотизму. В міру того як у роки перед першою світовою війною російський націоналізм набирав шовіністичного забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивилися на діячів українського руху як на прибічників «зрадницького сепаратизму», або, вживаючи улюблене слово українофобів, як на «мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні українські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями.
Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин», постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був заснований «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».
Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з'їзді працівників земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступили за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах український рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як Олексій Шахматов, Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги української автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак ці доброзичливці становили рідкісні винятки серед загальної ворожості російського суспільства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першій світовій війні.
Розвиток культури
В історії української культури період з 1861 по 1914 р. був надзвичайно плідним. Значною мірою завдяки великим соціальним, економічним і політичним змінам, які відбувалися в цей час, з'явилися творчі сили, що попри урядові репресії досягли насправді чудових здобутків. Вибух творчої снаги спостерігався у житті всієї імперії — цей період часто називають срібним віком російської культури. Енергія, що зародилася в Петербурзі та Москві, без сумніву, справляла стимулюючий вплив на Україну. Те, що з'являлося в науці, літературі й мистецтві Росії та України, гідно перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Західній Європі. Однак, як і багато іншого в Російській імперії, розвиток культури на Україні був явищем контрастним: у той час як тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, система якої ставала дедалі розгалуженішою, й був за своїм культурним розвитком на європейському рівні, переважна більшість населення країни лишалася неписьменною і далекою від культури.
Освіта. Якщо у XVIII ст. рівень загальної освіти українців був предметом їхньої гордості, особливо на Лівобережжі, то в XIX ст. він став просто жахливим. Про масштаби цієї катастрофічної деградації свідчить такий факт: якщо в 1768 р. у трьох найбільших волостях Чернігівської губернії одна початкова школа припадала на кожних 746 жителів, то у 1876 р.— вже на 6750. До занепаду освіти насамперед спричинилися впровадження кріпосного права та переконаність уряду і дворян у тому, що освіта кріпакам не потрібна. Ті ж початкові школи, що діяли у XIX ст., були переважно церковно-парафіяльними, і їхнє існування залежало від внесків зубожілого селянства.
Становище дещо поліпшилося після скасування кріпацтва в 1861 р. і особливо у 1870-х роках, коли відповідальність за розвиток загальної освіти взяли на себе земства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних поглядів і покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удосконаленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували такі дисципліни, як математика, історія, географія.
Підвищився також рівень вчителів, багато з яких були ідеалістично настроєними університетськими випускниками. Проте й надалі тут лишалися серйозні проблеми. Оскільки навчання було необов'язковим, близько двох третин селян замість школи посилали своїх дітей, працювати в поле. Незважаючи на заклики земств та викладачів уряд відмовився дозволити навчання в початкових школах українською мовою, виразно дискримінуючи тим самим українських учнів. Нарешті, на Правобережжі, де земства з'явилися аж у 1911 р., покращення в освіті були мінімальними, а культурний рівень цього краю — найнижчим у всій Європейській частині Росії. Звісно, рівень письменності на Україні був неоднаковим: якщо серед сільського населення лише близько 20 % вміли писати й читати, то в містах ця цифра сягала 50, а серед робітників Києва і Харкова — аж 60 %.
Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали головним чином гімназії, їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс, інші — неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших — сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське місто й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налічувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.
Із заснуванням у 1865 р. Одеського університету число університетів на Україні зросло до трьох. Загальна кількість студентів у них збільшилася з 1200 у 1865 р. до 4 тис. у 1890-х роках. Значних змін також зазнав соціальний склад студентів: у 1865 р. понад 71 % із них були дворянськими синами, а в 1890-х роках понад 60 % — дітьми священиків, міщан і купців. Нарешті, у 1878 р., доступ до університетів отримали жінки. В останні десятиліття XIX ст. в університетах України, що славилися своїм високим престижем, найважливішими аспектами життя поряд з
