Україна: історія - Орест Субтельний
Наукові досягнення. З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафізичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російських університетах надавали великого, значення лабораторним дослідам, які стимулювали викладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія, а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.
До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні, належать М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов — оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов — математик із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався Чарльз Дарвін, І. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частково пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких вищі учбові заклади були куди доступнішими.
Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків, що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був Володимир Антонович — людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих українських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізнялися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.
Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, комісії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з 1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого України. У 1873 р. історичне «Товариство Нестора-Літописця» зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли «Старої громади» заснували «Киевскую Старину» — цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після революци 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Кількість його членів швидко росла —з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були україномовними.
Розвиток літератури. Як не дивно, але українська література не лише вижила, а й розцвіла — незважаючи, а може й у відповідь, на репресії, які позначили період з 1876 до 1905 р. Із зростанням числа випускників університетів збільшувалися також кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса надавала східноукраїнським письменникам широкі можливості обминати царську цензуру. Далеко позаду лишилася пора, коли українська література початку XIX ст. спиралася на купку авторів і читачів. Свідченням цього стали урочистості навколо відкриття пам'ятника 1. Котляревському в Полтаві у 1903 р., в яких взяли активну участь тисячі представників української інтелігенції та десятки західноукраїнських письменників.
До бурхливого розвитку української літератури також спричинилося успішне освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури початку XIX ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт. та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Чернишевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло «мистецтво задля мистецтва» втратило будь-які виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню, письменники звернулися до нового літературного методу — реалізму.
Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм нарешті сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. Одним із перших письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький, котрий описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. У прозі Нечуя-Левицького часто проступало відчуття зрадженості, гіркого здивування з того, що замість полегшення жити ставало дедалі тяжче. Один із героїв його повісті «Кайдашева сім'я» питає: чому світ Божий такий гарний та веселий, а життя людей таке страшне? Причиною надзвичайних злиднів, темноти, забобонів і морального занепаду на селі була, на думку Нечуя-Левицького, величезна нерівність між багатими й бідними, насаджена чужим військово-бюрократичним «московським» режимом і особливо його системою освіти.
Ще проникливіший опис життя селян дав Панас Мирний (Рудченко). На відміну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину несправедливість. У повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» він простежив, як зло породжує зло. Герой твору — чесний, але бунтівний селянин Чіпка — у відповідь на образи, гноблення та обман відкидає свої традиційні цінності, перетворюючись на запеклого бунтаря, моральний нігілізм якого проривається у фразі: «Якби я міг, то знищив би весь світ… щоб натомість постав новий і кращий». Іншим представником реалістичного напряму був Анатоль Свидницький, який в романі «Люборацькі» простежив вплив на кілька поколінь української священницької родини чужої культури, зокрема польської та російської.
Набагато складніше класифікувати численних поетів цього періоду. До найвидатніших із них належали Степан Руданський — письменник надзвичайно талановитий,
