Україна: історія - Орест Субтельний
У той час як більшість народників зосередилися на роботі з селянами, деякі з них почали звертати увагу на робітників, чисельність яких зростала. У 1875 р. Євген Заславський заснував в Одесі нелегальний «Південноросійський союз робітників», що став однією з перших робітничих організацій в імперії. В наступні роки з'явився ряд інших робітничих гуртків, організованих на зразок тих, що діяли на півночі Росії, проте існували вони недовго, а їхній вплив був скороминущим.
Після невдачі «ходіння в народ» деякі з найбільш радикальних народників звернулися до ідей Бакуніна, вирішивши, що розпочати революцію можуть лише насильство й терористичні акти. У 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця київської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова. Незабаром виникла група розкольників — сумнозвісна «Народна воля», яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Суворо конспіративна й непроникна іззовні «Народна воля» (серед учасників якої був і Желябов) розпочала кампанію політичних убивств, кульмінацією якої став замах на Олександра II у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію терористів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику. Характерно, що під час терористичної кампанії 1879—1881 рр. народники виявилися особливо діяльними на Україні. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядових чиновників. Дехто з революціонерів навіть доводив, що політичні вбивства винайшли такі «південці», як Желябов, Дмитро Лизогуб і Микола Кибальчич.
Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників була соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати «місцевими умовами», тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний ідеолог народників Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії й висловлював серйозні сумніви щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю позицію підтримували багато революціонерів українського походження, на думку яких, було б краще, коли б національні відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес виявиться хворобливим, аби тільки народилося нове всесвітнє соціалістичне суспільство. Але поки що, вважали вони, національні особливості слід враховувати.
Виразним прикладом пов'язаних з національними особливостями проблем, що виникали у народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали, що селянське общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної схильності росіян до соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може минути капіталістичну стадію розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосередніше, ніж Європа. Проте цю теорію заперечувала ситуація на Україні. В українському селі поширеним було приватне землеволодіння, й деякі народники з розпачем говорили про «вроджену відразу» українців до общини. Інші революціонери, такі як М. Стародворський із кам'янець-подільської групи, визнавали, що «на Україні справа стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що вони пройняті інстинктом приватної власності». Більше того, на думку Стародворського, схильність українців до приватної власності могла означати, що «Малоросія, ймовірно, стане бар'єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії».
Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім молодим поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтересу до селянства. Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли встановлювали дружні стосунки з народниками, які займалися революційною пропагандою. Багато з них поєднували обидві справи. Навіть на організаційному рівні революційні групи активно співпрацювали з «молодими» громадами. «Старі» ж громади, члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалювали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина стала джерелом серйозної напруги між двома поколіннями українофілів.
Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до значного зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика революційного руху дедалі більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав революціонерів, вони займали антинаціональні позиції, поривали свої зв'язки з українським рухом і ніколи не контактували з ним. У кращому випадку ці молоді українські борці за справу соціального радикалізму намагалися спочатку підняти революцію, а потім вже розв'язувати національне питання. Так революційний популізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело до критичного ослаблення українського руху.
Марксизм. Спантеличені й роздратовані сліпою вірою селян в царя і з розчаруванням усвідомлюючи, що середній селянин волів би скоріше бути куркулем, ніж боротися за соціальну рівність у своєму селі, багато радикалів стали сумніватися в революційному потенціалі селянства. Внаслідок цього чимало радикалів починали сприймати ідеї, які пов'язували надію на революцію з новим класом — пролетаріатом.
Джерелом цих ідей був марксизм. Порівняно з туманним ідеалізмом народників виглядало, що марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував науково достовірний метод аналізу соціальної поведінки. Він давав принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні відносини протягом усієї історії людства і в будь-якій країні світу.
Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язаність із сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний синтез соціалізму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим оптимізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.
Марксистські ідеї з'явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шанував Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радянські вчені вважають, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостерігалася спочатку, також пояснюється Тим, що в той час іще не почалася широкомасштабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним.
Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом звичайно приписують Георгію Плеханову — розчарованому російському народникові, котрий почав читати твори Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві він засновує першу російську марксистську групу «Визволення праці»
