Криве дзеркало української мови - Іван Семенович Левицький
Ні „Село", ні „Засів" по мові не придатні ні для селян, ні для публіки на Украіні. Виходе, що такі газетки на Украіні „ні до Бога, ні до людей", ні „Богові свічка, ні чортові кочерга", як кажуть на селі. І ці наівні видавці тільки дурно гаять час і марно тратять не мало грошей.
Довелося міні таксамо кликать до помочі побічніх добродiiв та знайомих, щоб дізнатись, що воно таке за заголовок статті „Збірника медичноі секціі", виданого "Киiвським науковим товариством" в книжці І „Записок" за 1911 рік: „Походженє кил, відсоткові взаємини та осібности йіх". Цей заголовок і справді щось „карколомне". В наш час соткою зветься та міра горілки, що колись передніше звалася крючком, або шкаликом, це б то найменча міра, найменча пляшечка горілки. Колись давно на селі та і в містах було кажуть: оце піду та випью крючок, шкалик, а тепер кажуть: піду та випью одну сотку горілки. Слово походження нагадало міні слово походить, або пішло, це б то—происходить, произошло; але ймення предметне (им существительное), виведяне од слова походить, по-украинський було б—походіння, бо кажуть селяни: міні осточортіло оте ходіння та бігання. В Галичині сотка крон все одно, що сто крон, це б то сотня крон, а відсотками звуть проценти. Як я довідався, це польське слово — „одсетка", перевернуте на галицьку мову, і вийшло слово відсотка, це б то проценти. Тоді моi знайомі навели мене на думку, що то таке той мудрий заголовок, і що тут певно мовиться не за сотку горілки, а за проценти. І аж тоді ми, гуртом поміркувавши, переложили його по-руському так: „Происхожденіе грыж і ихъ процентныя взаимности (?) и особенности". Але воно все таки зосталось для нас замашкарованою тайною. Автор само по собі силкувався переложить якийсь заголовок великоруськоi або инчоі статті, і не спромігся цього зробить, та переложив його по-галицький. Так ми й не дізнались, яка мисль замикається в тому премудрому заголовку. Якби автор покинув оті польські й галицькі відсотки і взаємини, та написав натомісць слово проценти, відомі навить кожному украiнському селянинові, та ще й не ставив приставки — від, а поставив од, то може можна було б стямкувать за дещо, або принаймні догадатись, за що буде мова в статті, написані доволі чистою украiнською мовою, навить з уживанням скрізь украiнського од, а не від, которий дуже ганжує неологізми для читальників. А таких невдатних фраз та слів є чимало в „Записках киів. науков. т-ства", а найбілше в перекладах Тимченка, котрому ми радили б зовсім не вживать йіх, бо він силкувався переложить не зміст текста в оригіналі, а тільки слова. Буквальний переклад нігде в світі не робиться, окрім хіба нас та галичан. Через це таких перекладів в киiвських „Записках" неможна читати, хоч ці „Записки" загалом пишуться багато кращою мовою, ніж львівські „Записки"; але в йіх гарною чистою мовою написані тільки статті д. Грінченка, Ор. Iв. Левіцького та д. Огієнка, а найбілше його оригінальні статті. Він один і єдиний вживає усі украінські народні слова, не гидуючи, не коверзуючи мовою, як роблять деякі добродіі, котрим чомусь не подобаються деякі украінські народні слова, як — сливе, сливи, сливинь, хіба, опрічній, окроми. Тут принаймні бачимо синтактику, росклад слів украiнський розмовний і живий, а не якусь робляну галицьку мертвоту, де слова розставляються зовсім на латинський зразець, або роскидані скрізь навманя. Якби галичани писали такою мовою своі статті в Літер. Науков. Вістніку, то йіх вже могли б читать не дуже вередливі украiнці... Загалом сказавши, мова в „Киiвських Записках" настільки краща од мови в „Львівських Записках", що йіх і рівняти неможна.
Але треба зауважить, що сливе усі переложені статті читать неприємно й важко, а найбілше переклади добродійки Шевченковоі, бо в неi мова галицька, робляна й педоладня.
Добрі й гарні переклади може робить тільки досьвіднийі тямущий пісьменик, та ще й такий, що має хоч невеличку творчу мовну здатність, щоб нехибно утворять нові слова, виводячи будлі-яке нове слово з другого, або с коріня слів, потрапляючи на народні приставки й суффікси, котрі доконче повинні буть схожi й анологичні с приставками й суффіксами в народніх словах якого-небудь рядка підхожих слів. В нас це робиться часто навманя. На змість ці „Записки" і справді, як писав рецензент „Великороссъ" „составляют счастливое исключеніе между провинціальными изданіями подобнаго рода. (Кіевская Молва), так-какъ в других подобных изданіях часто помЪщаются сырые матеріалы". Що стосується до правопису киiвських „Записок" й инчих органів пр. Грушевського, то мене дивує його галицький правопис Желихівського з безліччю двох точок сливе над кожним і мяким. „Записки" видаються на Украіні, в Киіві, а не в Львові. На Украіні усі пісьменики пишуть кулішівкою, і ніхто з йіх доброхіть не чепляє й ніколи не челлятиме такоі сили точок над рядками. Це відомо коленому, як відомо й те, що проф. Грушевський усім правує й заряджує і в „Записках" і в Літ. наук. Вістникові, і в „Селі". Само по собі видно, що він має потяг, та ще й великий до заведіння на Украіні в тутешньому пісьменстві галицького сьмішного й дивовижного правопису, не маючого ніяких научніх підстав. Правда, що він викинув непотрібні апострофи, але зате ж ми бачимо і в Л. Н. В. і в „Записках" отакі правописні чудасіі, зовсім не академичні: вє, бє (це дитячі викрики, а не дієслови -бье,
