По секрету твоя - Рошаль Шантьє
— Прощання по-англійськи в нашій ситуації не було актуальним, льотчице, — каже голос над моєю потилицею.
Не може бути. Не може.
— Пробач, не хотіла тебе будити, а речі самі себе не складуть, — обертаюся, намагаючись здаватися якомога незворушнішою.
— Як нога?
— Уже краще, я прийняла пігулки вранці, і вони зняли біль. Думаю, звернуся до лікаря після приїзду додому.
— Правильне рішення, — Марк нахиляється до мого вуха, — Саме так і роблять добрі дівчатка, — вимовляє з хрипотою. Дражнить. У нього виходить. Моє дихання частішає, а очі знаходять його губи.
— Мій рейс перенесли, щось із погодними умовами, — говорю, щоб змінити градус між нами і відхожу на декілька шагів назад.
— Я лечу тим самим. Це надовго. Ходімо, тут є готель.
— Ем, я краще зачекаю тут, — про вартість готелів при аеропортах я чула, таких грошей у мене немає.
— Ходімо, говорю. Розслабся. Здається, ми вже з'ясували, що я не герой дитячих кошмарів, правда?
"Ти, швидше, герой еротичних фантазій", — думаю, а сама киваю.
Інтер'єр готелю оцінити не можу, бо він сповнений людьми. Моя мама сказала б, що тут яблуку нема де впасти, а я скажу, що простіше здохнути, ніж відстояти чергу до стійки ресепшена! Марка атмосфера ніби не турбує, він мовчки оминає дугу очікуючих, прямуючи до адміністратора. Дівчина з широко розплющеними очима без кінця крутить головою, повертаючись на окрики людей. З Марком вони говорять хвилини півтори, а потім він із ключем і шлейфом обурень позаду йде до мене.
— Не дивись на мене, як на прибульця, красуне, просто знайомства полегшують життя. Номер тільки один, другий не зміг дістати навіть під загрозою розстрілу, тож поживемо поки що разом, — з цими словами він бере мене за руку і веде до сходів. До ліфта пробратися навіть не намагаємося, не хочеться перетворитися в фарш.
— Тут досить затишно, — говорю, оглядаючи двомісний номер зі столиком, двома кріслами, величезним ліжком та тумбочками з боків. Досить симпатичний. Але ми знову вдвох. І це бентежить мене.
— Я замовлю обід. Пізній, — уточнює, глянувши на годинник.
— Паста з креветками приголомшлива! — захоплююсь вголос.
— Шеф-кухар — мій добрий друг і він явно більше кухар, аніж фінансовий аналітик, — усміхається Марк, помітивши мої очі, що жмуряться від задоволення.
— Як він допоміг із номером? Кухарі ж не сидять за стійкою, а ти нікому не дзвонив... Чи ти все це підлаштував, ммм? - Запитую з награним обуренням.
— От біса, ти розкусила мій зловісний план! Ти маєш рацію, я нафеячив туман, найняв у готель масовку, використав цей номер, як печеру...!
— А тепер я сидітиму з тобою тут, як із злісною мачухою, а ти кричатимеш: Рапунцель, скинь своє волосся! - Закінчую за нього, і ми пирскаємо.
— У тебе прекрасна уява, красуне, — сміється, — Але гуляти я тебе все-таки випущу! Дожовуй креветки і марш одягатися, поки тиран ще добрий!
— Звідки ти знаєш місцевого шеф-кухаря, Марку? — питаю, роздивляючись гарні вулиці Зальцбурга.
— Запам'ятала все-таки? — усміхається і бере мою долоню у свою. — Ми разом навчалися на фінансовому, так і почали дружити. Мені, до речі, подобалося все це: і цифри, і розрахунки, тож про витрачені на універ роки не шкодую. На відміну від багатьох, час я не втратив, а придбав хорошу інформаційну базу.
— Ти зараз цим займаєшся, так? На калькуляторі кнопочки тицяєш? — жартую, і він сміється.
Я почуваюся спокійно. Незважаючи на різницю у віці, бути собою мені не соромно і це дивно, адже мені набагато комфортніше... подалі від усіх.
— Так, красуне. Саме цьому мене і вчили: м'яко, але сильно тиснути на плюс. Так що плюсую і множу в ідеалі, — підморгує він, і повернувшись до мене, посміхається, вдивляючись у моє обличчя.
Його рука приємно гріє мої холодні пальці, мені чомусь спокійно та розмова ллється невимушено, легко. Ми ніби давно знайомі. Дивне відчуття... Ніколи такого не відчувала...
«Так, мені подобається бути з тобою», — упевнена, що саме це він зараз у моїх очах читає. Мені здається, я бачу ніжність у його погляді, але злякавшись зайвої відвертості хочу зупинити свої думки:
— Як фінансовий аналітик стає кухарем? — Марк продовжує йти, і я йду за ним. Мою долоню він так і не випустив. Приємно...
— Відучившись за настановою батьків, Стас приніс їм диплом і пішов власним шляхом. І знаєш, я вкотре переконуюсь, наскільки важливо займатися тим, до чого лежить душа.
— Це не так легко… — виривається в мене, — Мені знайомий тиск батьків, коли кожна дія під контролем. Мене вчили, що вседозволеність не є благом.
— Ти не згодна? — Повертає до мене голову і дивиться серйозно. Йому справді цікаво чути відповідь.
— У вседозволеності різні відтінки і кожен вибирає свій. Але я зрозуміла, що добре у виборі.
— Одного вибору обмаль для щастя тому, хто його має, не знаходиш? Багато хто шукає захист у контролі.
— О ні! Якби я зустріла людину, якій не вистачає у житті контролю, помінялася б тілами. Хай би кілька днів у моєму будинку побув. — Марк бере мене за зап'ястя і плавно розвертає до себе.
Пильно дивиться в очі, вивчає обличчя, ніби тільки-но побачив чи глянув під іншим кутом. Обводить поглядом кожний контур на моєму обличчі, наче торкається. Я ніби відчуваю гарячі іскорки там, де він дивиться.
І дозволяю. Розумію це вже пізніше. Що могла, як у фільмах показують, зніяковівши, опустити очі, а потім незворушно продовжити прогулянку. Можливо, це б допомогло виринути із забуття? Але зараз, цієї миті ніщо не здатне змусити мене полетіти з обіймів цього погляду. Приємний жар прокочується тілом, коли він проводить кінчиками пальців по моїй щоці:
— Контроль буває різним, Вишенька. Впевнений, тобі сподобався б м'який…
І цей оксамитовий голос, що приємним пошептом пестить мій слух...
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно