По секрету твоя - Рошаль Шантьє

Ось навіщо він так дивиться? Так, що в животі бджоли знову переполошилися. У таких, як він рибним, буде кожен день.

На даний момент я вже остаточно звикла до думки, що Марк – Капітан Америка, а не Чикатило. Такий хлопець клини підбивати може, та й то, не до мене, а брати силою... Навіщо йому?

Оторопівши від такого натиску, вирішила, що тягнути більше немає сенсу:

— Марк, дякую за турботу та допомогу, але мені краще повернутися до готелю. Біль потроху минає, — я намагаюся сісти і коли гомілковостоп здову прострілює, морщусь.

- Тая, будь ласка, давай без геройства. Будь гарною дівчинкою, розслабся і… кхм, відпочивай. План такий: зараз ми повечеряємо, а потім я принесу таблетки, що лікар залишив. Якщо рольові ігри, то буду Айболітом до кінця. Їж.

Ні, ну здалася я йому? Допомогти допоміг, заспокоїв своє его доброю справою і вистачить. А може, він тому й гарний такий, бо харчується добрими справами, як вампір кров’ю? Та ні, такий, швидше, душу дияволу продав, он губи якісь…

Він підморгує мені, підловивши на роздивлянні, бере прибори та орудує над стейком. І я наслідую його приклад. Достатньо конфузій.

— А далі, що робити? — питаю, згодом.

— Залишишся на ніч тут, а що у твоїй світлій голівці є інші варіанти? - піднімає брову, посміхаючись.

А справді, чи є варіанти?! І ось тільки зараз я зрозуміла, наскільки дурні були мої спроби піти. Я до себе в готель поповзом дістануся? Не на руках же йому мене тягти!

— А можливо зняти ще один номер у цьому готелі? Я сама оплачу!

— Я можу собі дозволити сплатити ще один номер, Тая, але зараз пік сезону. Усі бронюють заздалегідь. Послухай, у мене тут теж не будинок відкритих дверей, і я не щодня юних дів на дорозі збиваю, але це раціональне рішення, — відрізає бородатий самаритянин. — Так що? Згодна?

Я чесно намагалася включити мозок та знайти вихід. Але які варіанти? Можливо, реально викликати трансфер від одного готелю до іншого, а далі як? Встати не зможу, до ліфта дістатися теж, не кажучи вже про сходи біля входу обох готелів. Ногу від кожного згину біль прострілює, я ж елементарно взутися не можу! А якщо все справді настільки серйозно, як лікар попереджав? Можливо, якщо я дійсно не турбуватиму ногу сьогодні, то завтра зможу дістатися аеропорту на своїх двох і без хрипів. А от якщо сьогодні почну займатися нісенітницею, доводячи свою незламність, то моя мрія здійсниться, і я залишусь в Австрії назавжди. Жебракувати. Бородач має рацію: пік сезону, готелі переповнені. Де я житиму? Батько, певна річ, і так оплачував путівку скрегочучи зубами. Мовляв, як я так довго, та без нагляду. Це він сказав одразу, вручивши мені конверт: «Сподіваюся, ти не змусиш розчаруватися, Таїсія. Дочку полковника не для того ростили!» Якщо не прилечу до Києва, то вчитися поїду назад у Чернігів. Тож, якщо подумати, вибирати мені особливо не доводиться.

Тут уже або жаба з погонами на довічне болото потягне, або кріт. Так, крота я погано знаю, але він не може бути гіршим за мого батька. Та й нора в нього тепленька. Чим не ночівля для Дюймовочки, чи не так? Головне, метелика вчасно впіймати, щоб полетіти…. Аби тільки бджоли знову не вирували…

— Я б дуже не хотіла обтяжувати тебе, правда...

— Я ж сам запропонував. Все добре. До того ж ти пам'ятаєш, що це я тебе збив? — каже він із посмішкою. Вона виявляється заразливою, тому я теж усміхаюся.— Напевно, якщо пропозиція ще чинна, я залишуся…

— Без проблем, — знизує плечима Марк і киває. — Та не боїсь, я не кусаюся. А якщо й кусаюся, то приємно.

Я маю віддати належне цьому чоловікові. Він сам переніс посуд з основного столу на сервірувальний, приніс виписані лікарем пігулки, розповідав смішні історії, намагаючись відволікти і запевняв, що до завтра нога пройде от стовідсотково і я буду, як нова. Турбота. Те, до чого я зовсім не звикла.

— Можемо подивитися фільм, я скачав кілька на ноут.

— О, ні, дякую. Я буду вкладатися спати, якщо можна. — все ж таки не хочу заважати йому. Сумніваюся, що він мріє проводити дні в Австрії, в клопотах зі мною.

— Звичайно, що можна. Полежи трохи, я кімнату приготую.

— Ні, — він обертається біля дверей, — не хочу відбирати в тебе спальню. Я хотіла б зайняти диван.

— Запам'ятай кілька правил, крихітко, — він ловить мій погляд, і я гублюся в зелені його очей, — поки ти поряд зі мною — я дбаю про тебе. Несу відповідальність за здоров'я та самопочуття. І вирішую також я.

Відкриваю рота, щоб заперечити… І закриваю. Боюся зізнатися, але мені сподобалося, як він сказав: м'яко, але з натиском, без грубості і різкості, одним поглядом підкріплюючи правдивість своїх слів.

— Тобто моя думка не враховується? — хоробро питаю.

Марк підходить ближче і, опустившись на диван, піднімає пальцями моє підборіддя, погладжуючи.

— Звичайно, враховується Таю, але рішення за мною. Завжди. — Знову цей шепіт, погляд віч-на-віч і бджоли. Бджоли біснуються.