Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

Я в безсиллі видихаю, коли за батьком зачиняються вхідні двері.

- Мам! - мій голос тут же дзвінким відчаєм відбивається від стін. - Ну скажи бодай ти!

Я в якійсь болючій надії впиваюся в неї поглядом, шукаючи найменший натяк на пролом у її ретельно побудованій обороні. Щоб приховати, що мене трясе, як від ознобу, я відкидаю вилку і ховаю руки під столом. Збираючи залишки їжі в оду спільну тарілку, мама навіть не дивиться мене. Вона мовчки встає з-за столу і починає збирати брудний посуд. Мені починає здаватися, що мама навмисне уникає дивитися на мене і з кожною секундою очікування моя надія гасне і перетворюється на попіл, осідаючи десь глибоко в серці, коли вона все ж таки відповідає. Її голос тихий і холодний:

- Тато має рацію, Кімберлі.

Всередині мене щось обривається. Хоча з іншого боку, приблизно такої відповіді я й чекала. Мама піднімає невелику гірку посуду та йде у напрямку кухні. Я йду за нею, відчуваючи, як переповнюється киплячий розпачем котел у грудях, виливаючись через краї.

- Чому, чому ви слухаєте будь-кого, але тільки не мене?Справа в тому, що Кейн не багатий, так? У цьому причина?

Я гальмую прямо перед її плечима, коли мама зупиняється. Застигши на кілька секунд, наче раптом впала в заціпеніння, мама відчиняє дверцята і трохи нахиляється, швидко висипаючи залишки у сміття.

- Справа не тільки в грошах, Кім, - опустивши посуд у раковину, мама розвертається до мене. Її сірий спокійний голос здається холодним, але я бачу десь на самому дні її очей суміш суму, невпевненості та сумнівів. Якийсь час я із завмиранням серця розглядаю її, сподіваючись прочитати в маминих очах хоч щось, що підкаже мені, що це не жарт, і я дійсно побачила в її очах співпереживання, але в результаті вона відвертає погляд убік.

- А в чому тоді?

Мама обдаровує мене довгим непроникним поглядом, від чого я починаю думати, що мені все здалося, після чого йде назад до столу, щоб забрати чистий посуд, що залишився. Я залишаюся на місці.

- Тобі Стен дзвонив, - при згадці цього імені у мене всередині все стискається. Мама холоднодушно продовжує: - Запитував, як ти. Хотів заїхати до тебе сьогодні, але я сказала, що ти погано почуваєшся. Я думаю, вам зі Стеном варто поговорити, але згодом. Вам обом потрібно охолонути.

Охолонути... Я вже і так охолола, мамо. Задубіла, заморозилася, законсервувалась у цьому тимчасовому проміжку жаху.

Я холодно посміхаюся, коли мама підходить, опускаючи поряд зі мною посуд, що залишився, біля раковини. Немов збоку я спостерігаю як мама віддаляється і йде до вхідних дверей, замикаючи їх на ключ. Сріблястий метал зловтішно блиснув у кімнатному світлі. Мої ключі забрали ще вчора вранці, коли ми їхали до гінеколога. Я помічаю, як починає тремтіти моя губа. Я дивлюся на це і не вірю, що все відбувається дійсно. По щоці біжить німа сльоза. Прикусивши губу, що так і не перестала тремтіти, я повертаюсь і йду нагору.

- Якщо хочеш, можеш взяти їжу до своєї кімнати, - пропонує мама, але я вже далеко.

Друзі, зі святами❤️ Миру та злагоди у ваші домівки) Продовжимо завтра)