Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі
Барабанний стук дощових крапель стукає по склу, коли я зачиняю двері маминої машини, сівши на переднє сидіння. Я розглядаю стрибкоподібні візерунки слізних доріжок, що залишилися на склі від дощу. Погода в точності підходить моєму внутрішньому стану: похмура, холодна і безбарвна. Я бачу, як мама спускається східцями з магазину, риючись у своїй сумці, а потім швидким кроком йде під парасолькою мокрою від зливи доріжкою до автомобіля. Коли вона сідає і зачиняє двері, мене обдає холодним потоком повітря з вулиці. Мама кидає парасольку та сумку на задній ряд сидінь, налаштовує дзеркало заднього виду та заводить двигун. Не дивлячись на мене, вона простягає мені маленьку пляшку чистої негазованої води.
- Ось, я купила тобі, щоб запити пігулки.
- Мені нема чого це робити.
- Ти ж чула, що сказала лікар, - мама прокручує кермом, плавно вирулюючи зі стоянки. - Протягом двадцяти чотирьох годин ти маєш прийняти таблетки, щоб уникнути небажаних наслідків. Не будь дурною, Кім.
- Мамо, я НЕ вагітна!
- Звичайно. Вагітність проявляється не відразу.
Я відчайдушно кидаю голову в долоні. Мені хочеться загарчати від безсилля.
- Мамо, я прошу тебе, не треба. Ми... Ми оберігалися.
Мій голос наприкінці неприродно надламується. Не можу повірити, що ми про це розмовляємо. У моїй сім'ї, де подібні речі вимовлялися тільки по телевізору, у моїй сім'ї, де мама з татом по-справжньому навіть не цілуються при мені, зараз мама говорить зі мною про такі речі. Моя мама. О ні.
- Мамо, подумай сама, я не хочу вагітніти так рано. Мені ще вчитися, я хочу вступити на журналіста та побудувати кар'єру. Навіщо мені дитина у вісімнадцять?
- От власне, Кім.
- Господи, мамо. Я не прийматиму ці безглузді таблетки!
Мама повертає обличчя і дивиться на мене довгим пронизливим поглядом. Позаду лунає слабкий автомобільний сигнал і їй доводиться повернутися до дороги. Вона зітхає.
- Ну добре, Кім, якщо ти впевнена, то гаразд.
Я настільки була готова до того, що далі буде, що навіть не відразу можу зрозуміти, чому мама не вичитує мене.
- Справді?
- Так, Кім, я тобі вірю. Скажемо батькові, що ти їх прийняла, йому так буде спокійніше. Я сподіваюся, що в тебе було достатньо розуму, щоб зрозуміти можливі наслідки, - мама натискає на важіль і втискає ногу в педаль. Я дивлюся, як ми плавно набираємо швидкість і думаю про те, що я збрехала мамі. Отже, ймовірність завагітніти є.
Я сама не знаю, чи хочу цього. Мені залишається тільки сподіватися, що в будь-якому випадку доля буде прихильною до мене. А надія, як зазвичай, у моєму домі затримується ненадовго...
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно