Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

Елайна неголосно присвистує, оглядаючи мою кімнату.

- Боже, та твої батьки реально не жартували, - вона підходить до вікна і виглядає вниз. Так, знаю, подруго, тут наші думки сходяться. Вона прикладає долоню до грудей, створюючи видимість приглушення звуку свого серця, що скаче галопом, коротко хитає головою і повертається, дивлячись на мене. - Гаразд, що ти збираєшся робити?

І я даю найчеснішу відповідь, яка тільки може існувати в цій ситуації.

- Не знаю, Ел, - я тисну плечима. - Я поки що не уявляю, що можна взагалі зробити.

- Хочеш підкажу?

Її очі блищать подібно до неограненного алмазу, на губах з'являється лисяча посмішка, і поки мало що розуміючи, я перекладаю погляд униз, бачачи як блиснувши металом з бокової кишені сумки, її пальці витягують щось. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти.

- Телефон, - усвідомлюю я. У мене перехоплює дух. - Але хіба ти не залишила його моїй мамі, перш ніж піднятися до мене? Стривай... - тут мене осяює. - Це ж твій старий телефон. Ти ще хотіла продати його, але покупець повернув його через три дні, сказавши, що ціна не зовсім відповідає якості, - як у товстій прострації промовляю я, здається тільки тепер повною мірою вийшовши з неї.

На моєму обличчі читається цілковита розгубленість. Ще яскравіше – надія.

- Але як ти здогадалася?

- Мені зателефонував Кейн.

Вона відповідає так просто, ніби це було щось на кшталт "Хей, твій хлопець дзвонить мені щодня і ми щоразу говоримо з ним по дві години про все на світі".

Я знесилено опускаю плечі.

- Гаразд, тепер у мене питань ще більше.

Елайна коротко сміється, кидає сумку на ліжко і підходить до мене, взявши мене за руку.

- Пам'ятаєш якось твоя мама забрала у тебе телефон і ти прийшла в школу засмучена?  Ви ще тоді посварилися через те, що ти не хочеш спілкуватися зі Стеном, - погляд її посміхається і при цьому сповнений м'якого розуміння.

Я хоч і спантеличена, киваю, добре згадуючи той день, коли я єдиний раз попросила у Елайни телефон, щоб зв'язатися з Кейном. Схоже, я починаю розуміти, до чого вона хилить. Мабуть, номер Елайни зберігся в його журналі дзвінків, тим більше, що це було не так давно.

- Учора Кейн подзвонив мені і поверхово розповів про вашу... Ситуацію. Він хоче поговорити з тобою.

Щойно вона рухає рукою вгору, я без жодного терпіння вихоплюю в неї телефон і судомно натискаю цифри, вибиті в моїй голові напам'ять.

- Так, звичайно, нема за що, звертайся, - уїдливо каже Елайна, тільки голос її звучить, наче з-під скафандра. - Я тоді вийду на кілька хвилин до вбиральні, а ви тут спілкуйтеся.

Я чую довгі гудки в телефоні, на якийсь момент вони стають єдиним звуковим фоном у кімнаті, і відчуваю, що моє серце стукає голосніше, ніж дідусевий годинник. Проходить ціла вічність, ціле життя в очікуванні і гудки нарешті обриваються.

- Алло, - у слухавці лунає його голос.

Все довкола стопнулось. І моє серце також. Я закушую губу до болю та відчуваю, як очі наливаються сльозами. Мені хочеться закричати від радості, виплеснути емоції та ейфорію, що біжить жилами, але я стримую порив.

- Це я, - мій тихий видих.

Мовчання. Довге. Я перестаю дихати у прямому та переносному значенні.

- Кімберлі, - видихає Кейн з явним полегшенням. Я починаю знову дихати і не можу контролювати гірку усмішку, що повзе по губах. - Як ти? Вони нічого не зробили тобі? Вони... Не чіпали тебе?

– Ні. Боже, все добре, - говорю я крізь сльози і розумію, що я справді не брешу, бо почути його голос - це все, що потрібно, щоб знову відчути себе добре. - Кейн, я кохаю тебе.

- І я тебе, - тихо промовляє він.

Але незважаючи на лагідний, сповнений любові тон, шостим почуттям я відчуваю липку, в'язку напругу, що повисла в повітрі. Якимось чином я відразу розумію, кого чи чого воно стосується.

- Що з Олівією? - З тривогою озвучую я. - Кейн, скажи мені, де вона?

– Кім. Кім, стривай. Я не можу тобі сказати.

Моє тіло застигає, бо така відповідь для мене зовсім несподівана.

- Не можеш? Що означає не можеш? У тебе проблеми? - скоромовкою випалюю, поки не розумію, що передчуваю щось справді погане. - Кейн... Що відбувається?

- Кім, - якось сумно каже він і я дивуюся, як я відразу цього не почула. - Пам'ятаєш, про що я тобі говорив місяць тому?

Я поки що неясно розумію, що він має на увазі, мої думки плутаються і гудуть роєм бджіл у тісній черепній коробці.

- Тільки ти і я. Удвох. Проти цілого світу.

Я завмираю. Губ торкається до болю зворушлива посмішка і з них зривається одне єдине слово:

- Пам'ятаю.

- Кім, послухай...

Двері кімнати раптово відчиняються. Я опускаю телефон униз і стрілою прокручуюсь навколо своєї осі, ховаючи його за стегном. Встигаю натиснути на відбій. І не дарма. На порозі мама.

Затримавши долоню на ручці дверей, вона уважно оглядає кімнату. Наприкінці її очі зупиняються на мені.

- У вас тут все гаразд? - З підозрою запитує мама. - Я чула, ти з кимось розмовляла. Але Елайна вийшла в вбиральню, я щойно її бачила.

- Та це я сама з собою, - мої зуби майже скриплять у неприродній посмішці. - Бачиш, мамо, ваш домашній арешт ніяк не позитивно впливає на мою психіку. Ще трохи, і в мене справді з'являться уявні друзі.

Мама підтискає губи, красномовно даючи зрозуміти, що розмова на цьому не закінчена, і ми повернемося до неї пізніше. Бажано, коли піде Елайна.

- Гаразд. Якщо що, я внизу, – холодно повідомляє мама, зачинивши за собою двері.

А я дивлюся в коричневу дубову деревину і бачу, як вона повільно розплавляється перед моїми очима, замінюючись на оповитий білим серпанком спогад.

– Ми можемо втекти від них, – лагідний голос хвилююче спінює пам'ять. Кейн і не думає сміятися. – Від всього світу. Удвох. Тільки ти і я.

Пронизливий погляд рішуче розгойдується, як море перед штормом. Кути моїх губ повільно опускаються і мимоволі ніжна шкіра щік спалахує гарячим рум'янцем. Не жартує ж. Зап'ястя починає пекти там, де він стискає його, і обв'язана ланцюгами душа рветься до нього, як дикий звір із клітки. Моє серце б'ється йому назустріч. Тільки що скаже мама?