По секрету твоя - Рошаль Шантьє

Піднімаю на Аріну погляд, виринаючи з минулого. По її щоках котяться сльози.

— Гей, ну, припини, це ж давно було. Що ти тут мені вогкість розводиш? — вона продовжує мене дивувати. Така впевнена зовні та вразлива всередині. Так, напевно, і має бути, так поводяться цілісні люди, не зламані.

— Оо, я зараз заспокоюся, чесне слово, — махає руками перед обличчям, як віялом.

— Ні, а ось цього не потрібно! — відповідаю зайве різко. — Зарано, це ж ще не все! — додаю, сподіваючись згладити.

— Стривай, я не зовсім розумію логіку татуся твого, — повертається до розмови, — Нащо він приставив до тебе Іллю, якому ти не довіряла?

— То ж я тільки потім дізналася, що стежив за мною Ілля. А спершу я Іллі довіряла.

— Це як? — злітають Арінкині брови.

— Батько приставив водія, той возив мене до школи і звідти забирав, на додаткові возив, до художньої школи. На нього я статус щура і повісила. А Ілля, навпаки, у художку пробирався, щоб мене побачити, у школі ловив на перервах, щоб зайву хвилину разом провести.

— М-да… Я б теж не подумала…

— Ось і я про це! Особливо враховуючи, що коли водій побачив Іллю поряд зі мною, батько влаштував мені прочухана.

— Словесного? — дивиться з надією.

— З ременем. Як я тепер розумію, щоб я й надалі Іллі довіряла. — відрізаю, — Словесних доган було дуже мало, а це непослух, порушення закону.

— Якого до біса закону?! Нема такого закону! — ляскає по столу долонями.

— У нашому домі закони були свої, — намагаюся пояснити. — Після нашої розмови він викликав Іллю, вони про щось довго говорили. Мати передала, що батька вразило вміння Іллі тримати позицію та відстоювати мене, тож він і дозволив нам спілкуватися.

— І скільки це тривало? Ну, твоє незнання, — видихає Аріна і бере в руки келих.

— Та до закінчення школи. Ілля вступив…

— Ну звичайно, тобі ж подітися тепер не було куди!

— Тепер я знаю, що це так. А тоді я його повернення з Києва на канікули, як на манну небесну чекала. Адже він був єдиним моїм доступом до розваг. З ним ми допізна гуляли, сиділи в кафе, пили каву біля будинку на лавці.

— Такі прості речі… не думала, що їх можна втратити… — задумливо вимовляє подруга, відпиваючи вино. — І ти що, ні з ким більше не спілкувалася? Подружки там…

— Які тут подружки, коли ти від світу ізольована? — Усміхаюся, відламуючи виноградину. — Ми були близькі з Дашею, вона зараз у Таїланді з чоловіком, але спілкувалися переважно у школі. Зрідка вона приходила до мене, але якщо мати зустрічала її тихо стиснутими від невдоволення губами, то батько любив поміркувати про життя людей нижче його статусом, а Дашині батьки були простими роботягами. Батько на заводі все життя, а мама у магазині продавчинею. Сама розумієш, кому таке буде приємно. До неї мене, ясна річ, не пускали. — Який татко у тебе дбайливий, ти подивися! — вигукує співрозмовниця, — від усього світу відгородив, а одного виродка поруч залишив! Чудово! — сплескує руками, — Слухаю і божеволію від розчулення! Мама твоя де була?

— Та боялася вона його, Аріно, як вогню боялася і тепер боїться! І робить все, аби під гарячу руку не потрапити! Він же її поламає, як уже ламав, і нічого йому за це не буде.

— Ти мені вибач, звичайно, але піти вона могла ще на самому початку. Адже полковником твій батько не відразу став?

— Не відразу, але я ніколи не питала, чому вона тоді не пішла…

— А чому, якщо Ілля так за тобою тягався, він до Києва вступати надумав?

— Цього не знаю, — задумливо закушую губу, — але, може, був певен, що я вже нікуди не подінусь?

— Типу гарантія від батька? — тихо припускає подруга.

— Ну, цілком імовірно й нічого дивного. Ти подивися, як події розвиваються. Я і у продаж дочки за гроші повірю. У «Відьмаку» пам'ятаєш? Продали за чотири марки та все. — Усміхаюся сумно. Боляче це все та прикро, коли до тебе так люди рідні ставляться.

— Перестань. Ти ще будеш дуже щасливою, — намагається заспокоїти Аріна, але в очах її біль оселилася. Все-таки гарна дівчинка, щира.

— Дякую, — намагаюся лагідно посміхнутися. Тема у нас сьогодні, звичайно… — Ось тільки Ілля за стільки років не подівся нікуди і сумніваюся, що зараз подінеться.

— А як ти, до речі, дізналася, що він і є щур? — питає, насупивши гарні брови.

— Він на секс натякати став, казав, що прийшов час уже і ламатися мені вистачить. Про кохання ніколи не говорив. Коли я до мами після скандалу з батьком прийшла, вона пояснювала, що чоловіки таких слів не кидають, тато не кидав, тому я вірила. А зараз... є просто з ким порівняти... — говорю обережно, — і розумію, що не в словах справа, а у відповідальності. Тоді ж я й дізналася, що він той ще бабник був чи є – мені зараз не цікаво. Чутки ходили, але я особливо не вірила. Загалом, він не обмежував себе ні в чому. В Іллі був азарт, мабуть. Спершу отримати недоступне, а потім батько обіцяв допомогти йому з кар'єрою. Так що в Іллі на близькість зі мною карт-бланш. Останньою краплею стала фраза, що мені краще погодитись самій. Ось я його ультиматумів наслухалася і побігла по дурниці батькові скаржитися. Ну, думаю, зараз батько побачить, що його донечці небезпека загрожує і прожене всіх чудовиськ, — усміхаюся оскалом, сміюся нервовим сміхом, бо згадую свою наївність.

— Тай…, — подруга напружено дивиться у вічі, — Що він сказав тобі?

— Сказав, що засуне до казарми військових, якщо брикатися почну.

Або Арінка надто швидка, або я гальмую, але ми сидимо зараз, обійнявшись і я відчуваю тепло. Воно зігріває мене, втішає мої біди, заліковує мої рани і мені так егоїстично добре поруч із нею, що я можу тільки сидіти поряд і стискати її ще міцніше.

— Він, звісно, ​​сказав у контексті. Що я сама його обрала, що не було чого гуляти з ним, що бачили всі, і не може дочка полковника йому репутацію…

— Ах не може?! — різко схоплюється Аріна. Кулаки її стиснулися, пухкі губи перетворилися на тонку лінію, на щоках рум'янець люті. Богиня Ареса у плоті, — А дочку рідну він може зраджувати?! Салдафон нещасний! — кричить. — Який жах! З цим робити щось треба, а не плаття вінчальне підбирати! Інакше так і будеш, як мати, — в емоціях показує рукою на вхідні двері, немов вона там, — кивати та молитися, щоб дітей у приступі гніву не знівечив!