Під одним дахом з Рудою - Олександра Малінкова
Богдан
Прийшло сповіщення на телефон від Марії: “Обережно! Марк чекає біля входу”.
- Що там? - Поцікавилася Віка. Відчув, як одразу напружилася. Що це, дівчинко? Ревнощі? Посміхнувся про себе.
- Попередили, що Марк вийшов на чергування! Певно помітив твоє зникнення!
- Пф-ф! - Фиркнула й відвернула від мене обличчя. - Його ніхто сюди не кликав. Більш того, взагалі не розумію навіщо він сюди приїхав, коли ми вирішили все ще в Києві. І тоді він геть не заперечував, що спілкування з колишньою дівчиною було важливіше ніж зі мною. А зараз “наречена”. Це звучить так само дико, якби я підійшла зараз до тітки Ліди, обійняла і сказала - мамо!
- Хочеш, я поговорю з ним?
- Ні! Я сама! - Зітхнула. Допоміг їй вмоститися на байку позаду себе. Обхопила руками міцно, притиснулася. Так наче в останній раз.
Зупинився за рогом, поцілувала мене й пішла вперед. Моя смілива дівчинка. Звісно, буду поряд. Ніхто не має права її кривдити чи ображати. Але якщо хоче вирішити сама, поставити остаточно крапку в невдалих стосунках, це виключно її право.
- Ось ти де! - Вигукує Марк, встає з бетонного виступу огорожі й крокує їй на зустріч. - Нагулялася? - Кидає з викликом? - Нормального взагалі? Водити мене за ніс!?
- Ніхто тебе за нього не водить! - Вскидує гордівливо голівку, обороняючись від його випадів. - Я тебе не кликала сюди!
- То й що? Маєш право тягатися з усіма хлопцями тут?
Не витримує образливих слів й вліплює ляпаса по його щоці, аж рука напевно посиніє.
- Ти-и! - Ричить на неї грізно. Хапає за руку. Тягне на себе. - Робитимеш те що я тобі дозволю!
- Відчепись, Марку, ти мені ніхто! Ми все вирішили ще у Києві!
- Ти не почула? - Кричить. - Ти будеш зі мною, стільки скільки я захочу. А ще робитимеш те, що я захочу.
Все! Досить! Цей “чорт” перейшов останню межу.
- Негайно відпусти її!
- Богдане! - Руки які тримали її зап’ястки розтискаються. - Що? І тебе окрутила? І як вона? Варта? Як побувати там де побували всі? - Кидає з викликом. Очі Віки округляється від шоку і образи. А ще стає такою зляканою та напруженою. Переводить погляд від мене на Марка і назад. Напевно зважає на різницю у вазі.
Його очі наливаються кров’ю. Дивиться спідлоба, стискаючи кулаки крокує на мене. Замахується раз, два. Пригинаюся. Добре з реакцією все гаразд. Перше, що зробив три роки тому записався на боротьбу. Знову замахується. Боксер з нього такий собі, досить неповороткий. Був би більш активним, не відгрібав би так часто по голові! Може хоч решту мозку зберіг би, й не тупив так увесь час! Тоді і Віка не вимушена була б повторювати все по декілька раз, щоб нарешті дійшло! От і зараз швидше закономірність, ніж виключення з правила! Гарна розтяжка - наше все! Благо у вухо дістав йому, чисто і без напрягу і жодної перешкоди. А вже з кулака точно у перенісся. Приголомшений, вибитий з рівноваги, падає на землю.
- Ти як? - Нахиляюся до нього? Кліпає, торкаючись до носа з якого починає стікати червона юшка. - Якщо довго дивитися на зорі, то кров з часом перестає текти! - Плескаю його по плечу й підіймаюся.
Віка ховається за мене, притискаючись лобом до хребта. Злякалася!
- Щоб біля моєї дівчини я тебе більше не бачив! - Додаю, той у відповідь все ще конвульсивно хапає ротом повітря, намагаючись прийти до тями.
На подвір’я вибігають дівчата: Марія і Лєра. Підморгую Маші у знак вдячності за попередження, беру свою Руду за руку й ми разом йдемо у дім. Все! Кіно закінчилося, актор потребує перепочинку! Хоча, у Марка зараз лише початок показових виступів. Он вже навіть Лєра схиляється над “потерпілим”, коситься на мене з осудом.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
