Наречені на свята - Лана Кохана

Подруга не піддавалася. Гризти мою «обручку» більше не намагалася, але й назад повертати не воліла. Ми перекотилися на підлогу. Її ноги, мої ноги, картатий плед і фотокартки — змішалось все. Тільки страх за цілісність решти спогадів змусив мене відступити.

Я підвелася й вчасно простягла руку, щоб урятувати глиняне горнятко.

— А оно зідкія? — цікавилася Злата з повним ротом.

— Це я на ярмарку в Опішні купила.

Взагалі-то, не я, а мені. Та й не в Опішні, а в Ясіні. Але то інформація зайва. Що, як раптом Злата вирішила знищити дарунки всіх моїх колишніх залицяльників?

Я погладила лінії-хвильки на горнятку. Десь на споді ще захована коробочка з латунним намистом. «Тобі, лисиці, усе до лиця» — так він тоді говорив. Наче це я прикрашаю зґарди [2], а не вони мене.

Злата штурхонула мене ногою.

— Ну що ще? — зітхнула я, дивлячись на неї згори вниз, позаяк вона й досі валялась коло дивану. — Мало тобі зжерти мою обручку? Хочеш іще щось розтрощити?

— Це ув ублик, — зауважила Злата й сплюнула залишки моєї обручки. — До того ж гидотний.

— А ось не фіг було лізти, — буркнула я й почала збирати своє добро назад до коробки. — Що вам всім так і не йметься допекти мені сьогодні? Трішки простору, щоб побути наодинці з власним смутком, — хіба я забагато прошу?

— Чого б це тобі бути наодинці зі смутком?

Злата хутко підвелася й устала перед мене так, щоб унеможливити складання речей.

— Агов, Лізо, що вже сталося? Тоня знову телефонувала?

— Ох...

— Нашо ти слухавку брала?

— Я не брала! І вона не телефонувала, це… Гм.

Я потерла лоба й віднайшла серед листівок на столі порваний конверт.

— Це було в поштовій скриньці. — Передала його подрузі.

Злата дістала звідти ламінований аркуш і швидко пробіглася по ньому очима.

— От холера! І ти підеш? Я маю на увазі… — хитала головою вона, — це знущання якесь!

— Авжеж. Дуже в стилі Тоні.

— А оформлено-то як вибагливо: з завитками, позолотою, іще й поштою вислала!

— Це ти її зараз засуджуєш чи оди їй співаєш? — насупилась я.

— Засуджую, ясна річ! Твоя сестра…

— Половинчаста сестра.

— Ця курва — те ще стерво!

— Батько зве це твердістю характеру. Вона Тоні, як ведеться, від нього дісталася.

— Ти не мусиш іти, — наполегливо сказала Злата, потягнувши мене на диван.

— Мушу, — меланхолійно відгукнулась я.

— Чого б це?

— Бо батько просив.

— Ади! Коли встиг?

— Написав у телеґрамі. Каже, дзвонив, а я поза зоною. Спитав, чи давно я перевіряла пошту, і смайлик поставив — той, що бровами грає. Ото я й пішла подивитися. Спустилася до скриньок. Думала, там рахат-лукум, який він обіцяв привезти мені зі Стамбула. З мигдалевою пастою, чи трояндовий, чи зелененький, із фісташками. Хоча з такою ж імовірністю там міг бути й набір для макраме.

Усім, хто питав, чого я хочу на свята, я відправляла посилання на різні набори для макраме. Батько запитати забув, тож йому я відправила посилання на найдорожчий.

— Цьогоріч він святкує не з нами, тож, я гадала, міг надіслати подарунок заздалегідь…

Він уперто ігнорує Миколая й поштою присилає подарунки «під ялинку», а в моєму випадку «у поштову скриньку» чи «у відділення Нової пошти» десь у перший тиждень нового року. Може, другий… Якось він узагалі дарунок відправити забув.

— Словом, ти була певна, що там щось приємне, а з’ясувалося, що там запрошення на весілля твоєї сестри з твоїм же колишнім і вельми тактовне повідомлення від татка, як се сильно він бажає бачити на оцьому гулянні обох своїх донечок? — Злата аж кулачок до серця притисла.

Я кивнула і заразом опустила плечі.

— Жах. — Злата відкинулася на спинку дивана й втупилася очима в стелю.

— А ти не можеш?.. — опісля знову заговорила вона. — Не знаю… Сказати йому «ні»? Ну так, чисто хоч раз спробувати щось нове.

— Не можу, — зітхнула я. — Батько не пробачить мені, якщо я не піду. Це не той випадок, коли можна крутити носом. Це ж весілля його доньки.

— Е-е... Однієї з доньок.

— Молодших завжди люблять більше.

— Типова заява старших.

— Нагадаю, батько зараз із нею, а не зі мною.

— То начхай на обох і не йди.

— Не можу.

— Не хочеш.

— Так, не хочу! Не хочу, щоб батько мене зненавидів.

Злата цикнула.

— Ще б він тебе зненавидів! Ну гаразд, гаразд. Не кажи, що не йдеш. Просто за день до церемонії раптово захворій.