Наречені на свята - Лана Кохана

***

Я гордо вручила Тимошеві сімку ще до титрів.

— Вони встигли, — сповістила мене Злата.

Вона перекотилася на дивані й тепер лежала на моєму місці, закинувши ноги на брата.

— Ото був би номер, якби під час двадцять сьомого перегляду таки запізнились! — зіронізував Тиміш, клацаючи щось на своєму й моєму телефонах одночасно.

Злата копнула його ногою в бік, Тиміш жартома штовхнув її ліктем у відповідь, а я розгледіла нове кільце на його великому пальці.

— Гарне, — ткнула.

Тиміш усміхнувся одним куточком губ, а за мить його брови підстрибнули.

— Лапко, ти знущаєшся? — засміявся він і продемонстрував екран смартфона: мені телефонував контакт на ім'я «Небезпека ЗПСШ».

Я миттю вихопила телефон і тицьнула на червоний кружечок.

— А шо там? Шо там? — Злата підповзла ближче, заглядаючи братові через плече.

— Та пусте! — відмахнувся він, ховаючи свій телефон до кишені.

Сповнена вдячності, я видихнула, зім'яла губи. Однак мрійливий стан тривав секунди зо три. Тоді мені на думку спало, що то був аж ніяк не благородний жест.

— Чекай-но, — схрестила руки на грудях я, — а як я в тебе була підписана?

— А як зазвичай людей підписують? — здвинув плечима Тиміш. — Ім'ям чи якось упізнавано. До речі, щоб ти знала, я регулярно перевіряюся.

— Це не відповідь.

— Хіба? Схоже, це тебе неабияк хвилювало, коли вже ти підписала мене таким чином.

— Шо хвилювало? Як Ліза тебе підписала? Нумо, народ! — скімлила Злата, пружинячи на місці. — Я теж хочу знати!

— Та то старе! — одночасно видали ми з Тимошем і впились одне в одного очима.

Дивоглядки закінчилися, коли я кліпнула. Не здалася, просто вирішила, що виведу його на чисту воду пізніше. Після того, як присплю увагу чемністю.

— Хай там як, а за телефон вам красно дякую, вельми поважний майстре! — зробила кніксен я.

— Завжди до ваших послуг, мила панно! — зняв уявний капелюх Тиміш.

— Ви двійко просто нестерпні, — похитала головою Злата й плеснула в долоні: — Добре, проїхали, дивімося далі!

— Ну, друга частина однаково найслабша… — Тиміш підвівся й пішов до дверей.

— Куди це ти? — насупилася Злата.

— Я обіцяв другові бути сьогодні в клубі о десятій, — натягував куртку він.

— Який клуб?

— «Місто». Це його перша робота діджеєм, треба підтримати й таке інше.

— Ой, та не виправдовуйся, — відмахнулась я. — Ми всі знаємо, що ти йдеш у клуб залицятися до дівчат.

— Добре, я йду в клуб залицятися до дівчат. Хочете зі мною?

— Ні, спасибі. Є шанс, що мене знудить просто на них.

— Ну не на всіх же разом, — осяйно всміхнувся Тиміш, і мені захотілося його ляснути.

Злата підстрибнула й спішно зашепотіла до мене:

— Ходімо, га? Трішки розважимося, потанцюємо, вип'ємо — зайвим не буде.

— Моя печінка з тобою не погодиться.

— Натомість за танці тобі подякують крижі. Ну ж бо, Лізонько, ходімо! Мені дуже, дуже-дуже-дуже хочеться!

— Ну то йди.

— Я не можу залишити тебе саму!

— Чому?

— Бо ти знов дістанеш ту коробку, — подав голос Тиміш.

Я кинула на нього суровий погляд, але той залишився непоміченим, бо Тиміш залип у телефон. Обернулася до Злати, а вона зробила очі як у цуценяти. Я зітхнула, і подруга точно впізнала у цьому зітханні згоду — підхопила мене під лікоть і потягнула до кімнати. Очевидячки, чепуритися.

— Двадцяти хвилин вам стане? — кинув навздогін Тиміш.

— Сорок — не менше, — обнадіяла його Злата й гепнула дверима акурат біля мого вуха.

Я потерла його, заповзаючи на ліжко. Усе моє гарне шмаття однаково охайно розкидане саме там.

— Як ти, зайчику? Усе гаразд? — ласкаво цікавилася Злата.

— Так, я…

— Тоді гайда зі мною в клуб! — продовжила вона, і я насупилася, усвідомивши, що говорять не до мене. — Ні, «Місто». Брат каже, там сьогодні буде якийсь популярний діджей.

Злата вертілася перед дзеркалом, прикладаючи до тіла тремпеля то з однією, то з іншою блузою. Між плечем і вухом вона затискала телефон.

Точно. Зайчик — це у нас Микита. Переможець у номінації «Найгірший дарунок в історії»… яким Злата вкотре обприскалася.

Жах.

Я натягнула футболку на кшталт протигаза й пішла відчиняти вікно.

Чоловіки… Від них самі проблеми!