Наша дахозносна весна - Анна Харламова
— Гарне місто. Я там знайшов свою кохання… Свою дружину Маргарет. Відтоді сорок років минуло. — Він усміхається і запитує. — А ти сам, чи з кимось?
— З нареченою. — Відчуваю, як губи мимоволі розтягуються в усмішці. Я механічно повертаю голову до прозорих дверей з усілякими наліпками і знаходжу поглядом Лейлу. Потім обертаюсь до чоловіка і кажу. — З коханням мого життя.
Чоловік проводить рукою по сивому волоссю і усміхається.
— Ти щасливчик. Бережи її. — Чоловік виглядає з-за прилавка і дивиться у бік авто, де сидить Лейла. — Красуня.
— Це правда. І те, і інше. — Усміхнувшись, я запитав. — Я чую аромат випічки… Якщо повернусь до авто без цих ароматів - мені дещо відірвуть.
Стинаю плечима і сміюсь.
— З характером, як моя Маргарет. — Чоловік сміється і говорить. — Ось там - свіжі піріжки з начинками. Маргарет лише в обід їх спекла.
Я усміхаюсь, салютую до Еда і йду до того місця, де стоїть неймовірний аромат здоби. Набираю кілька пиріжків у пакет, беру пляшку вина… Ставлю біля каси. Йду далі і чую голос Еда.
— Бери те, що сьогодні з'їсте… а завтра, чекаємо вас на сніданок в нашому домі.
Я дивлюсь на чоловіка, який своєю доброю усмішкою робить тепло на душі і відповідаю.
— Ми їдемо о дев'ятій…
— А ми вже о п'ятій встаємо. Тож, перед дорогою - вам треба буде підкріпитися. — Він дістає листок та ручку і щось пише. Як я зрозумів адресу. Простягає мені, коли я підходжу з пакетиками салямі, сиру та відерцем полуниці. Я кладу все на касу і беру листок. Так, - це адреса його будинку. — Ми живемо неподалік. Будемо раді. Наші діти та онуки зараз у Міннесоті - у них там якісь справи. Тож, нам просто потрібна гарна компанія.
— Дякую, містере Ед. Залюбки приймемо ваше запрошення. — Кажу я і думаю про те, що спершу не запитав Лейлу. Але, я вже пообіцяв. Сподіваюсь, що вона буде не проти.
Ед усміхається і пакує все в пакет.
— Еде, ви нічого не порахували?!
— Це подарунок молодятам. — Сміється він, і передаючи мені пакет, плескає по плечу.
Я хитаю головою і дістаю з кишені гаманець. Ед зупиняє мене і супиться.
— Дякую.
Від такої доброти стає тепло у грудях і в горлі клубок. В таких невеличких містечках люди завжди відкриті та щирі.
— Нема за що, синку. Чекаємо на вас завтра. А сьогодні - покажи своїй нареченій, що вона зробила правильний вибір. — Сміється і плескає мене знову по спині.
— Неодмінно! — Сміюсь. Знову дякую і прощаюсь до завтра.
Виходжу на вулицю і ловлю на собі прохолоду. Усміхаюсь і сідаю у авто. Кладу на заднє сидіння пакунок і починаю розповідати Лейлі про приємне знайомство з містером Едом.
— То ми завтра йдемо на сніданок до них?
Я хитаю головою.
— Вибач, я не запитав… Він такий добрий і так говорив про свою дружину… — Я знизав плечима.
— Все добре, Лука. Але…
— Наступного разу буду питати. — Додаю я.
— Домовились.
Я поцілував її, і завівши мотор, подивився у бік маркету. На нас дивився містер Ед і махав нам. Я підняв руку, махнув йому і Лейла зробила теж саме. Вона зніяковіло помахала, і я вирушив з невеличкої парковки.
