Наша дахозносна весна - Анна Харламова
Крістіан.
Мен - Вермонт.
ЗА ПІВ ГОДИНИ ми сидимо в найближчому кафе в пригороді Вермонту, в який ми домовились заїхати.
Після того, як ми поговорили,.. після того, як ми викрали “цноту” у автівки… ми дуже і дуже сильно зголодніли. Ми навіть з'їли бутерброди, які взяли з собою, але це допомогло на деякий час. Тож, ми зараз в придорожньому кафе… з парковкою, яка видніється через вікна і довкола якого ліс.
Переді мною гарбузовий суп з грінкою, який прикрашений зеленню та краплинами оливкової олії. Мій суп змішується з нижнім ароматом омлету, що випікався на сковороді, який замовила Лейла. Поруч з омлетом на тарілці підсмажений помідор, золотава картопля, яка дарує теплий, домашній аромат їжі. І на додачу міцна кава з цукром.
Ми бажаємо одне одному - “Смачного!” і розпочинаємо свій обід. Обмінюємося їжею, годуємо одне одного і усміхаємося. В моїх грудях розливається тепло від того, що ми так чуттєво торкаємося до рук одне одного, піклуємося… і дивимося з ніжністю в очі одне одному. Я кохаю цю жінку. Вона моє все. І я жалкую, що так довго про щось мовчав. Я просто боявся. Але я знаю - ми впораємось.
— Ця картопля просто відпад! — Каже задоволено Лейла і кусає картоплю.
— Так само, як і суп. — Беру ложку до рота і ковтаю. — Хочеш знімемо десь будиночок на ніч у Вермонті?
Бачу, як очі Лейли сяють і вона з натиском цілує мої губи. Відсторонившись, каже.
— Так! Я дуже цього хочу!
— От і добре. Поки будемо їхати, пошукаємо будиночок і забронюємо його. — Я тягнусь за картоплею, кидаю її до рота і запиваю кавою.
Лейла усміхається, і це те, чого я так бажав. Її усміхнене обличчя, сяючі очі і життєрадісність потроху повертаються. Бажаю, щоб вона почувалась біля мене найщасливішою.
До нас підходить офіціантка з білим, як сніг волоссям на ім'я Роуз і запитує.
— Принести вам наш фірмовий пиріг?
Дивлюсь на Лейлу і та хитає головою.
— Так, звісно. Один на двох.
— Буде зроблено, пташенята.
Ми дякуємо і вона йде від нашого столика до кухні.
— Знаєш… я не хочу, щоб наша подорож була з думкою про те, що ми їдемо за документами. Я хочу, щоб ми подорожували… і наче чисто випадково заїхали за документами. Тож, хочу з тобою відірватись на повну… у нас є тиждень… Давай насолоджуватися відпусткою і не думати про фігню.
Я широко усміхаюсь, обіймаю Лейлу за плечі, і цілуючи, кажу.
— Про які документи ти говориш?
Лейла сміється, і торкаючись мого коліна під столом, говорить.
— Ні про які. Лише подорож. Лише наша дахозносна весна!
— Лише наша дахозносна весна!
До нас підходить Роуз з велитенським шматком пирога. Ставить перед нами, кладе на стіл дві виделки, і бажаючи нам “Смачного!” йде до іншого столика. Ми залишаємося наодинці і я п’янко цілую свою Бджілочку.
Лейла сяє, уколи я дивлюсь в її очі. І я можу з полегшенням зітхнути.
Беру виделку і натискаю на хрустку скоринку пирога з яблуками. Вермонт у всій своїй красі. Я даю шматочок Лейлі і вона стогне від задоволення. Відломую собі і запихую добрий шмат пирога до рота. Запашні яблука, які своєю м'якістю огортають піднебіння язика… Кориця, яка торкається носа і солона карамель зверху. Рай для ласунів. У нас дві виделки, але їмо ми однією. Між солодким пирогом - такі ж солодкі цілунки.
Ми додаємо пиріг і допиваємо по другому горнятку кави. Розраховуємося та дякуємо Роуз за гостинність, з якою Вермонт зустрічає гостей.
Сідаємо у авто і полишаємо парковку біля кафе “У Роуз та Піта”. Піт її чоловік, як ми взнали зі швидкої розповіді самої Роуз. Ми його бачили - він виходив з кухні. Велетенський дядько з бородою, який ніжно усміхався до своєї дружини, як тільки зустрічався з нею поглядом. Гарно.
Ми на трасі. Їдемо хвилин двадцять, доки Лейла шукає для нас будиночок у Вермонті, в якому ми проведемо першу ніч нашої подорожі. Знаходить гарне місце, але його перед самим носом бронюють. Вона шукає далі, і ми знаходимо затишний куточок, і навіть з басейном. Тож, молимось, щоб ніхто його не перехопив. Лейла вбиває у телефон запит і ми чекаємо. Молитві були почуті. Будинок наш.
— Ааа! Будинок нереальний!
— Головне, щоб там було ліжко.
Лейла усміхається, цілує мене в шию і шепоче.
— Там не тільки ліжко… там ще й басейн. Це тобі про щось говорить?..
Я ковтаю, і проводячи пальцями по стегну Лейли, відповідаю.
— Говорить… і дуже багато.
Лейла сміється, і відкидаючи голову на крісло, ніжиться під променями сонця, яке скоро почне сідати.