Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

— Лорі, чому я мала дивитись на його зад? — сміялась. — В моєму світі крім чужих сідниць ще лиця існують. Яка мені справа, як він сидів на тобі, ну правда?

— Повір, Ело. Я розбираюсь в чужих дупах. І його була особливо підозріла.

— Чим? — простогнала я, втомившись від дискусії про філейну частину столяра. Чув би мене зараз Алан...

— Ціною! Та на мені, за все моє свідоме життя, ніхто не сидів з такою дорогою тканиною на дупі! А це вже про щось та й говорить. Не думаєш?

— Думаю, Лорі. Думаю, що якби знала тебе в студентські роки, то писала б наукову роботу не по психічних особливостях гномів. Скоріше за все, вона була б на тему «Дискримінація за заможністю сідниць». Такої точно ніхто не писав ще.

Погойдавши головою, я добросовісно поставила грітись чайник і влаштувала собі законний обід. Перейматись посттравматичною підозрілістю дивану зовсім не хотілось. Думаю, він би кожну нову людину зараз так сприймав би. Втім, варто було швидше розібратися з останнім клієнтом і прийти раніше в кафе. Попередити Алана було гарною ідеєю. А то для повного щастя мені не вистачало ще й чоловічих сварок. 

Крім того, треба було попросити в Кая амулет назад. Якщо слова Інсанії вже ожили, значить часу в мене було обмаль. А ця річ могла мені хоча б підказати справжнє ставлення людей. Цілком можливо, що колекціонер з'явиться серед нових клієнтів, у вигляді якогось доброго дідуся. А перстень із моїх спогадів було досить легко зняти.