Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

А Люсі? Хто може витерпіти цю жахливу балакучу стійку, з манією споїти всіх? Винна шафа? А потім ще дітей їм організувати, у вигляді дорогих пляшок з вином? І вийде, що діти будуть старші за них на декілька десятків років! Свята Інсаніє, так же реально збожеволіти можна. І як вона стільки часу переплітала долі стількох різних створінь, коли я тут навіть подумки не можу дати ради не те що людям — меблям!

— Ело, в тебе такий вигляд, наче твої пружинки от-от вилізуть з-під обшивки. Може відпочинь трохи? А то я щось на скрипів тобі лишнього... — винувато мовив Лорі. — Я взагалі не перебірливий, чесно. Просто, щоб було з ким говорити, коли тебе немає. Перемиємо один одному гвинтики та дощечки та й попустить.  Правда. Не переживай за мене...

— Та ти ще нічого... — ні краплі не збрехала. — Я тут фонтан якось оживила була. Жахлива базіка, якщо чесно... Але якщо кожній тварині по парі, то це мені що, прийдеться ще один фонтан будувати їй?

— А немає чого! Не заслужила вона! Це я тут цілими днями дивлюсь на сідниці всяких психів і героїчно ожив після нападу  злодія! А вона чим заслужила? Що вона зробила хорошого?!

— Ти що, ревнуєш? — розсміялася, чуючи в нотки образи в голосі. — Було б чого. Ти все одно в мене найкращий. Я навіть ім'я тобі дала, як другу. Бачиш, який ти цінний?

— Ревную.

— І що ти зробиш з нею? — відверто реготала на весь кабінет. Мене Алан так не ревнував, як меблі. Це ж треба таке?

— Подзвоню вантажникам, і скажу доставити один важкий диван прямо на міський фонтан. І він випадково впаде на нього! Декілька разів!

— І що, так і будеш стояти там посередині площі на фонтані? — хилитала головою. Їй богу, як дитина. — А якщо дощ піде? Хочеш намокнути та захворіти?

— Ну ти ж мене любиш, правда? Ти ж не залишиш мене одного на вулиці?

Сміх наповнив кабінет. Я витирала сльози радості та подумала, що без мого меблепарку дійсно було б сумно жити. Можливо дарма я раніше відразу накладала на них заклинання тиші?