Сучасні амазонки - КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

  - Ти вирішила пограбувати банк? – Зойкнула Роді.

  - Не кажи дурниць. Я лише подумала, що можу видати себе за онуку того пана, як там його, Кан. Ніби мій тато втратив пам'ять.

   - Він одразу тебе викриє та застосує середньовічні тортури! – Повідомила Роді.

   - Не викриє, якщо я підменю свій тест ДНК. Ти можеш таке зробити?

   - Ну, тест ДНК я підробити не можу. Але можу залізти у їхні бази лікарень, чи експертиз. Ти це – серйозно?!

   - Мені потрібні гроші, - манірно відповіла українська панна Кан.

   - Але для того, щоб зламати ті сайти, треба знання корейської, а у мене вони наразі лише на рівні туриста.

   - Я тобі перекладу, я добре знаю корейську, через тата, - засяяла Ра Он. Краще  б вона так сяяла перед корейськими бізнесменами.

   - Вони все одно нас викриють. І мені доведеться спочатку звернутися до твоєї мами, щоб вона змінила мені зовнішність, а потім до Б’янки, щоб заплутати сліди. А тоді втекти до Парагваю.

   - Чому до Парагваю? – Здивувалася Ра Он.

   - А чому – ні? – Теж здивувалася Андромеда.

  - Добре, давай поки що поставимо справу того багатія на паузу, бо раптом з’явиться його дійсно зниклий син. Хочеш морозиво?

    Офіціантка сказала, що у них є лише шоколадне. Роді відмовилася, бо вона не любила шоколадне морозиво. Ра Он розплатилася за обід.

  - Стривай, ти ж казала, що у тебе проблеми з грошима! – Зойкнула Андромеда.

  - Є таке. Але якщо я не можу розплатитися за обід із подругою, почуватимуся геть кепсько. Не хвилюйся, вечерю оплатиш ти. І я сподіваюся, що у них там подають чорну ікру, - Ра Он радісно посміхнулася. Роді зітхнула. Доньці професора історії здалося, що вона вже почала розуміти, коли панна Кан жартує, а коли – ні.

   - Куди підемо? – Запитала Ра Он. – До амбасади Кореї йти немає сенсу, бо вони зараз обраховують всі ризики після тієї авіатрощі. Щодо мене, то в таку спеку я би не проти скупатися у Дніпрі. А ти як?

   - Мені моторошно від самої думки, щоб скупатися у річці. Хоча у морях я почуваюся добре. Мабуть, - сумно посміхнулася Роді, - в минулому житті я була злим чоловіком, що спокусив русалку, а її батько мене за це притопив.

   - Не кажи дурниць! Якщо на тобі таке жахливе прокляття, то ти, мабуть була самозакоханої принцесою, яка доводила своїх підданих до сказу. І, водяники не топлять людей, а навпаки намагаються їх врятувати. Просто, їм це не завжди вдається. І знаєш, деякі річки це - дім водяників, а деякі, це – водяні дракони.

   - Як це? – Запитала донька професора. Ра Он знизала плечима. – А навіщо водяники рятують людей?

   - А тобі б хотілося, щоб у твоєму будинку валялися, чи, як у їхньому випадку, плавали трупи незнайомців?

   - Чому ти завжди така красномовна? – Здригнулася Роді. – Але мабуть, це у мене спадкове. Мама з татом познайомилися, коли мама ледь не втопилася, а тато її врятував, - пояснила вона.

   - Тоді я з тобою на пляж не піду, бо ти вирішиш повторити долю своєї матусі і втопишся. А мені потім, - вона здригнулася та двома своїми тонкими долонями закрила собі рота.

   - Що? – Не зрозуміла Андромеда.

   - Меті товететься лобити тові стусне дифання, - витріщилася бурякова Ра Он. – Ні, краще вже йди плавати з Вестою. Чи з цим, як там його…

   - Ти ж добре знаєш, що хлопці мене не врятують, радше притоплять. Але я не проти бути принцесою у минулому житті. Мабуть, у мене був дуже гарний принц і він…

    - Ненавиджу принців! Вони всі – самозакохані та  роблять лише те, що хочеться їм. А решта через них страждає, - повідомила Ра Он. – То куди йдемо?

   - Давай, у ботанічний сад. Хоч на гарні квіти подивимося. Але, якщо ти забула, то у мене босоніжка розлізлася.

   - Я не забула, - пробурмотіла Ра Он та, до здивування Андромеди, стала перед нею на коліна. – Права нога чи ліва? Бачу вже. До речі, із такими колінами не раджу вдягати шорти до колін.

   - Якщо хочеш втоптати мене у багнюку, то скажи одразу, і я заберу свої речі та поїду додому. Я не вдягатиму, у таку спеку, паранджу, якщо комусь не подобаюся. І знаєш, мене ніхто ніколи не помічав, тож я можу хоч голяка ходити – мене навіть не заарештують за неприйнятну поведінку. Ти мене, мабуть, теж не помітила б, якби я не віддавила тобі ногу.

   - Було б важко тебе не помітити, коли у моїй кімнаті постійно роздавалося хропіння.

   - Я не хроплю, - перелякалася Роді. Ра Он подивилася на подругу із докором. – Але ж не так голосно! До речі, ти теж жахливо хропиш!

   - Отже, матуся не просто так називала мене: «Мій голосний паровозик», - зітхнула панна Кан. – Що? Ми настільки вбогі, що всі спимо в одній кімнаті. Але якщо про це комусь розпатякаєш, то ти – труп. – Вона доторкнулася до босоніжка Андромеди, він став цілим. – Ось, так працює справжня магія: зцілює, а не ламає.

  - Дяяякую! – І тут на Андромеду напав черговий приступ правдивості. – Знаєш, коли я казала, що я є безсердечною, я казала - справжню правду! У мене немає серця, і Руслан змушений був ходити зі мною по лікарях та чаклувати, ніби у мене є пульс. – Ра Он витріщилася, а тоді додала: