Максимальне потрапляння - Ганна Калина

Коли я і Радунський увійшли до будинку Данила, і він, і медсестра перебували на другому поверсі, звідки чулися голоси. Хтось (явно Катя) вив, плакав, щось невиразно бубонів.
— Бідолашна, — прошепотіла я, дивлячись на сходи.
Зверху ще долинали невиразні звуки, схлипи, голоси. Вони затихали, перетворювалися на невиразне бурмотіння і шарудіння.
— Раніше було гірше, — зітхнув професор. — Фархаріани майстри медицини, є шанс, що лікування допоможе… але цей шанс мізерний.
- Шизофренія? — обернулася я до Радунського.
- Спалах ...
Ось чому погляд нещасної здався мені таким знайомим, як той, що я бачила у дівчини з іншого всесвіту. Але якщо розум Катерини настільки постраждав, то значить, вона тривалий час перебула без допомоги фахівців і їй не дали антидот… Я тільки приклала руку до щоки, розуміючи злу іронію долі. Той, хто день у день рятував чужі долі та життя, не вберіг рідну сестру.
— Це головний біль Данечки, — сумно промовив професор і, поклавши мені руку на плече, уточнив: — Я йду. Ви зі мною?
Я тільки головою помотала і знову глянула на сходи:
— Може, ще допомога знадобиться, — прошепотіла я.
І зніяковіла, спіймавши якийсь надто розчулений погляд професора на собі. Відвернулася. Чого він так дивиться на мене? Я навіть не думала про те, що варто було б піти. Зачинила двері за Радунським, пройшла на кухню. Я вже бачила, як тут користувалися плитами, тож поставила мідний чайник на вогонь, порившись у нечисленних ящиках серванту, знайшла баночку з чаєм. Механічні рухи заспокоювали. Вир чаїнок у окропі заколисував. Я меланхолійно топила кубики рафінаду в пофарбованій воді, дзвеніла срібною ложечкою, милувалася порцеляновою чашкою. Кроки на сходах, скрип паркету.
— Спасибі, — хрипко сказав рудий, коли я простягла йому чашку з чаєм.
Що тут скажеш? Усім нам хоч раз у житті потрібен той, хто мовчки простягне чашку з міцним солодким чаєм. І ні про що не спитає. Мовчазний слухач, жива душа, яка надає моральну підтримку. Таким «кимось» став для мене Данило. Настала моя черга.
— Вона спить, — зітхнув Лужанський, — дуже змерзла і злякалася.
Він ногою витяг табурет з-під столу і сів навпроти мене. Довгі пальці барабанили по стінках чашки, в зелених очах відбивалися втома і смуток, яких я раніше не помічала. Сьогодні ввечері щось змінилося. Я не гострила, Данило не занудствував. Ми навіть не говорили... ми промовисто мовчали, гріючи руки чашками з чаєм. Хотілося щось сказати, але я боялася словами зруйнувати те, що було мовчанням. І я просто простягла руку, торкаючись пальцями його пальців.
Просто так тому, що слова занадто незначні, щоб виражати ними почуття. Лужанський мою руку перехопив і обережно стиснув зап’ясток. Потім підніс до губ і поцілував задню сторону долоні. І все це в цілковитому мовчанні, в дзвінкій тиші, що ніби била по барабанних перетинках. Його прямий погляд мені у вічі, моя долоня, притиснута до його щоки.
— Дякую, що не пішла, — з полегшенням видихнув він.

***

Як виявилося, доглядальниця Катерини була постійним мешканцем у будинку Лужанського, тут була її кімната, речі. Катя тікала із завидною періодичністю, але біда була не в цьому, а у стійкому бажанні собі нашкодити. Її вже тричі рятували від вірної смерті, тому Данило і боявся брати мене з собою на пошуки. Тримати жінку завжди на снодійному було шкідливо, а ще лікування вимагало знаходження її у свідомості. Спочатку Катерину тримали в білій кімнаті у Гарлі, але потім вирішили, що рідні стіни допоможуть швидше заспокоїти нервову систему. І справді, в рідному домі Катя стала спокійнішою, але все одно тікала.
 — Гарлі каже, що шанс є, — тихо промовив Данило, — але Катя надто довго була без допомоги в чужому світі, і до травм від спалаху могла додатись і звичайна психологічна. Швидше за все, розум Каті постраждав набагато серйозніше, ніж здавалося. Нас відвідує лікар із психіатричної лікарні. Він також із Ліги.
Я кивнула, підлила ще чаю Лужанському. Про свою рідню я не дуже охоче хотіла говорити, а ось рудий явно хотів виговоритись. А що я? А я з чаєм і готова служити «вільними вухами» хоч до світанку.
— І давно це сталося? - Нейтральним тоном уточнила я.
— Два роки тому… Катя була у від’їзді. До хвороби вона читала лекції з географії. Багато мандрувала. Під час спалаху зникла вся експедиція. Їх розкидало по різних світах. Не одразу знайшли всіх. Хтось помер, потрапивши до пустелі. Каті пощастило. Її знайшли мешканці одного із світів. Потім про неї дізнався охоронець. Але час було втрачено. Навіть імплантований чіп повністю не прибирає наслідки. Без вчасно прийнятого антидоту одужання йде дуже повільно.
— І вона весь час ранить себе?
- Ні, - зітхнув рудий, - це почалося нещодавно. Гарлі каже, що це свідомість намагається прийняти реальність, а підсвідомість намагається втекти від неї. Решта — це психічна особливість окремого індивідуума. Катя не знала про інші світи. Я їй не казав. Я тоді нещодавно став хранителем… Боявся.
Після оповідань Данила я зрозуміла його страх ще краще. Одна річ — божевільний родич, і інша річ — той, хто намагається самоубитися з будь- якого приводу.
— Їй часто сняться кошмари, — зітхнув рудий, — вона не розуміє, де реальність… А седативне зараз давати не можна. Це – частина лікування.
— Але ж шанс є? — знову взяла я Данила за руку. - Так? Радунський сказав, що зараз Каті краще.
— Краще, — втомлено кивнув Данило, — але шанс на повне одужання мізерний. Якщо Катя зуміє сама про себе піклуватися — це буде вже перемога.
- Шанс - він у будь-якому всесвіті шанс, - рішуче заявила я, - виходу немає, тільки коли кришку труни забили. А Катя жива! Не думаю, що такі раціоналісти як фархаріани витрачали б ресурси і час на того, кому допомогти не можна. Навіть заради колеги.
Він і сам все це розумів, сам же мені це говорив багато разів. Зараз з Данила ніби злетіла броня, він виглядав не таким затиснутим, а живим та реальним. Не був схожий на манекен з холодним поглядом.
— А ти ще вигадав, що винен у її стані.
Я не психолог, але тут і без спеціальної освіти ясно було, що діялося в рудій голові. У нього ж підвищений рівень відповідальності та комплекс провини. Як із такою кількістю тарганів у мозку він ще не заліз у петлю? Я б уже збожеволіла, якби сама таке пережила. За розгубленим поглядом Данила я зрозуміла, що він так і вважає. Дістав!
— А якби її поїзд збив, то не приведи Господь? - різко промовила я. — Чи цеглина на голову впала? Даня, те, що ти охоронець, а вона стала жертвою спалаху, ще не робить тебе всюди винним.
Я навіть з табуретки схопилася, відчуваючи гостре бажання надавати комусь тумаків. У відповідь на мої слова Лужанський лише посміхнувся і відпив із чашки ковток чаю.
— Курс психотерапії я вже пройшов, — трохи хрипко сказав чоловік.
— Не допомогло ніфіга, — у відповідь огризнулася я.
— Мабуть, я теж безнадійний, — прошепотів він і посміхнувся.
М’яко, без іронії. За вікном було вже зовсім темно, тільки самотніми вогниками горіли свічки у ліхтарях, та блищав краплями роси туман. На маленькій кухні було тепло та затишно. Стіни були пофарбовані білою фарбою прямо поверх старої цегли, закопчена піч у кутку, простенький сервант з чашками і тарілками, мийка, що окремо стоїть, на ніжках зі зворушливою смугастою шторкою, за якою ховалися каструлі і сковорідки. Штори з оборками на вікнах.
Це було не ретро, прийняте зараз в інтер’єрному дизайні, це був справжній затишок, якого не добитися фактурною штукатуркою та спеціальним фарбуванням. Тут все було справжнім. Живим.
- Потрібно помити посуд, - рішуче заявила я і піднялася з табуретки.
Ці волани на шторах зовсім зламали мені психіку. Хотілося пекти пироги та готувати пудинги. А ще дуже не хотілося йти з цієї кухні, де так органічно було все, включаючи Данила в його звичній сорочці та штанях на підтяжках. Підтяжки рудого розчулювали мене найбільше. А вдома на мене чекала тиша, порожнеча, холод і холодильник, що гарчав ночами.
- Гості посуд не миють! — злякався рудий і спробував відібрати в мене чашку.
І сам підвівся, змусивши мене на крок відступити. Чашку я стійко тримала в руках разом із блюдцем. Данило все ж посуд у мене відібрав, на стіл поставив. Без чашки стояти мені стало зовсім незатишно, і я спробувала зібрати зі столу ложки. Теж забрав, повернув на місце.
— Якщо я тебе поцілую, ти вгамуєшся?
Несподіване запитання. Я вгамувалася. Точніше, здивувалася від такого звернення. По-перше, до мене звернулися на «ти». По-друге… Ну, як можна бути таким занудою?
— Тобі письмовий дозвіл потрібний? - Розлютилася я.
Здається, я схопила його за підтяжки (через відсутність піджака). А потім увага сама собою розвіялася, бо Лужанський Данило Аркадійович цілуватися вмів. Ух, як він умів цілуватись... І я теж уміла. Загалом, два професіонали знайшли один одного. Перший раз у моєму житті чоловік був настільки пристрасним і при цьому поважним, без вульгарних тиснень всього, що попадеться під руку. Але голова все одно кружляла, і серце билося в грудях як шалене. Я заривалася пальцями в пишну шевелюру Лужанського і насилу вже розуміла, де ми знаходимося.
Наче все ще на кухні, тільки я вже сиджу на підвіконні, щоб рудий не згинався в три загини під час поцілунку. Обійми ставали все тіснішими, одяг все незатишнішим, бажання все більш явними. Тільки усвідомлення того, що в будинку ми не одні, зупиняло мене від спроби роздягнути партнера. Хоча… стіни товсті, кухня під сходами…
— Ну, не тут же, — ледь з іронією шепнув Данило, коли я спробувала стягнути з нього підтяжки.
Вульгарна ти Світла! Зіпсована! А-та-та тебе погану. А-та-та! І я у відповідь на зауваження вкусила Лужанського за нижню губу. Злегка. А він у відповідь трохи почервонів і глянув на мене п’яним поглядом. Таким каламутним, жадібним… Мені було вже все одно «де», головне, щоб ці зелені очі дивилися на мене ось так, ніби я єдина у всьому білому світі! Лужанський із властивою йому рішучістю кудись мене поніс. Пнув табуретку, що потрапила під ноги. А я продовжувала бути поганою дівчинкою, кусала Данила за шию, за ключицю крізь сорочку. Лужанський тільки видихав через зуби і йшов швидше.
— Смерті моєї хочеш, — почувся його шепіт у темряві коридору, — я ж тебе впущу.
— Впускай, тут уже темно, — млосно заявила я і вкусила партнера за вухо.
— Підлога холодна, — зітхнув Лужанський і штовхнув якісь двері тут же, на першому поверсі будинку.
— Там, куди ми йдемо, підлога тепла? — я смакувала і знущалася над Данею.
 — Тут є ліжко, — заявив рудий і впустив мене на щось м’яке.