Максимальне потрапляння - Ганна Калина

***

 Світ не загинув. Точніше, продовжував дивувати час від часу, але не настільки, щоб ми всі почали розбігатися бункерами. То тут, то там вилазили повідомлення в жовтій пресі про всяку нісенітницю на кшталт містики та привидів. У мене навіть було кілька днів спокійного патрулювання, тож як Данила, так і обіцяної їм шоколадки довелося чекати досить довго.
— Він точно десь тут, — сказав Андрій і поліз за цигарками до кишені, — там трохи далі є розлом у матерії. Трохи у глибині парку. Три дні тому там вирва відкрилася. Довелося латати.
Андрія я знайшла у нічному парку. Так сталося, що сьогодні я випадково залізла в квадрат іншого хранителя, і ми проводили патрулювання вже вдвох. Виявивши нові проблеми на ділянці, я не стала чекати Лужанського і стартанула туди, де творилися дива. Точніше, почало дивувати у рідному парку два дні тому. Чи чули ви про Слендермена? Впевнена, що хоч раз про цю моторошну людину без обличчя, з довгим тілом і кінцівками, одягнену в чорний костюм і сорочку, ви чули. Попкультура звела цього персонажа в культ, залякала їм дітлахів ближнього та далекого зарубіжжя.
— Діти казали, що він тинявся, — кивнула я.
А про Жердяя чули? Впевнена, що ні. Про цю сутність мало хто чув навіть там, звідки пішли легенди про нього. А відрізняється він від Слендермена лише відсутністю костюма та сорочки. Я теж жодного разу не чула про цю істоту, поки не почала вивчати книги про інші світи та нелегалів з них. Тому, коли дітлахи з сусіднього двору почали розповідати байки про високу людину, яка ховалась у нашому парку, — я насторожилася.
А потім і перевірити пішла, коли на місто спустилися непроглядні сутінки. З кущів на мене справді щось вийшло. Не дуже високе, кремезне, одягнене в теплий спортивний костюм і з цигаркою в зубах. Чесно, цього незнайомця я злякалася сильніше, ніж розшукуваної нечисті. Незнайомцем виявився Андрій. Страж квадрата, суміжного з моїм. Приємний хлопець, батько двох чарівних доньок-двійнят. Йому історії про Жердяя „на хвості“ принесли дві малолітні „сороки“, і татко пішов викорчовувати зло з улюбленого дітьми парку.
— Знову весь інтернет заб’ють низькопробними відео, — зітхнув чоловік.
— Поруч із іншим низькопробним шлаком це все не дуже помітно, — відмахнулась я, — головне, щоб трупів у парку не було. Це вже на фейки та байки не спишеш.
Андрій сумно зітхнув і кинув сигарету під ноги, вдавлюючи недопалок у землю. Вранці пройшов дощ, ґрунт розмок, змішався з опалим листям і тепер неприємно чавкав під ногами, мерзенними коржами прилипаючи до взуття.
- Тихо, - Андрій підняв вгору палець, - чула?
Я прислухалася, намагаючись розрізнити в звуках нічного парку той, що здасться підозрілим. Андрій трохи сів і поманив мене за собою. Цей парк був величезним, і що далі від дороги, то сильніше він був схожий на ліс. Гілки, палиці, бруд, вода, що стікає за комір. Саме там, у місячному світлі я й помітила худу фігуру зростом у добрих три метри. Довгі руки і ноги, з округлими суглобами, що випирають, довжелезними пальцями, схожими на граблі. Голова, маленька, якщо порівнювати з розмірами тіла, трималася на тонкій жилистій шиї, риси обличчя хоч і були, але змащені та неясні. Ось воно було в тисячі разів гірше за той прилизаний образ, який обрядили в строгий костюм.
— Знайшовся, — пискнула я.
За легендами, і згідно зі статистикою, Жердяї розважалися вбивствами. Ловили жертву і весело відривали йому голову. Навіщо? Зважаючи на те, що тіла залишалися недоторканими, ці паршівці так розважалися.
— Розлом знаходиться он там, — Андрій ткнув пальцем кудись, де сірів паркан, що покосився, з емблемою комунальних служб міста, — все за інструкцією? Ти відкривай воронку, а я буду приманкою.
 І після цих слів чоловік шпурнув у Жердяя камінь. Істота нахилилася до «снаряду», принюхалася наче собака, підняла голову. Андрій свиснув. Заулюлюкав. Поки батько двох доньок дражнив нечисть, я підійшла туди, де всіма силами зображувалося занедбаність і небезпека для життя. Ось такі «заброшки» були мені вже звичні. У них ховали ті самі згубні місця. Недобудовані будинки, огорожі з вибитими дошками та ділянки, що заросли лопухами, і зберігаються незрозуміло ким і для кого. Раніше всі ці клаптики дорогої столичної землі я сприймала як ознаку безгосподарності.
Тепер розуміла, що їх спеціально роблять такими нецікавими. Збудувати там нічого не можна. Можна завалити сміттям та приставити охорону. Вирва піддалася абсолютно легко. Засяяла і заіскрилася, висвічуючи перехід у світ густих лісів та величезних папоротей. Там і жили ці довгоногі істоти, що повзають по велетенських соснах, як жуки-паличники. Туди ми нашого зальотного і відправимо. Ще трохи, я обережно розширювала воронку, за спиною вже чувся тупіт Андрія, що біжав до мене. Блиск металу відволік.
 Невеликий кругляш руба увійшов у землю і майже повністю загруз у бруді. Я б і не помітила його, якби він не стирчав саме там, де відкрилася вирва. Вона його й висвітлила.