Максимальне потрапляння - Ганна Калина

***

 — А раптом ці глюки із камертоном це просто глюки? - знизала я плечима, вибираючи, який би сорт макаронів зварити на вечерю. — Або я криворука. Теж, до речі, непогана теорія.
— Погана, — Даня йшов поруч і штовхав візок із продуктами.
Ми залишили ельфів і повернулися до мого світу. Для початку Лужанський все ж таки переодягся у своєму будинку, щоб не вештатися по магазину невидимкою. А потім уже до мене… не думайте про вульгарності, хотілося побути в тиші, а не в гуртожитку імені професора Радунського, що гув як вулик з ранку до ночі. А ще мої вічні відсутності дуже турбували маму, і вона будь-якої миті могла підняти тривогу і вислати на пошуки мене собак, спецназ, літаки та вертольоти.
Не факт, що вони всі кинулися б мене шукати, але мама б усім дзвонила, плакала і лаялася. Тож сьогодні ми вирішили ночувати у мене. І мамі спокійніше, і мені приємніше. Катя сьогодні чудила трохи менше, доглядальниця була готова до нових спроб втекти. У нас із Данею була міні-відпустка.
— Я вчений, я не вірю в дурні збіги та дива, — зітхнув рудий.
І Лужанський поклав у візок пачку спагетті. Я вибір напарника оцінила, погодилася з ним, і ми покотили візок далі, повз строкатих рядів кетчупу, пакетів з крупами, а там уже зазивно маячили яскраві фантики цукерок. Супермаркет для будь-якої людини – це місце постійних спокус. Це вдома ти розумієш, що набрав усілякої зайвої нісенітниці, а от у магазині все це життєво важливе продовольство! Ну як вижити без пачки чіпсів? А? Ще й по акції!
— У дива, отже, він не вірить, а в єдинорогів дуже навіть, — бурчала я.
— Єдинороги — це іншосвітовий вид коней, — нагадав мені пан всезнайка, — а дива — це Дід Мороз та барабашки.
— За барабашок мені особливо прикро, — зітхнула я і почала роздивлятися вітрину з сиром, — я хочу вірити, що вони є. Їх просто не бачили. Але факти підтверджують, що полтергейст, чи барабашка, — це не вигадка!
Ні, я підозрювала, що барабашок не існує, але злити Даню було особливо приємно. А ще хотілося поповнити свої знання про інші світи і з ким це робити, як не зі своїм персональним двоногим довідником.
— Звісно, не вигадка! Це теж жителі паралельного виміру, — почав занудювати Даня, — Просто іноді два виміри стикаються. І якщо є сприятливі обставини: однакове розташування житла, предметів, може статися тимчасова синхронізація. Звідси вплив на предмети. Кроки, стукіт, хрипи. Але це рідкість, для цього потрібна повна синхронізація житла тут і там.
Взяв і розбив ущент таку гарну казку!
— А як же кудлатий дідок, якого всюди малюють? – недовірливо уточнила я.
Із сиром я так і не визначилася… З дірками брати чи без дірок? Який смачніший з макаронами? Даня вирішив це складне питання просто. Взяв перший кусок дірявого сиру, що попався, і покотив візок далі.
— Ну, був придуманий кудлатий дідок, — смикнув плечем Лужанський. — Люди люблять вигадувати. Світлана, полтергейст у квартирах це повальне явище?
- Ні, - рішуче підтвердила я і поскакала у відділ овочів.
Лужанський трохи відстав, наздогнав мене вже біля помідорів, по дорозі захопивши пучок базиліка. Простягнув його мені як букет троянд. Я підношення прийняла з задоволеною усмішкою і ніби токсикоман вдихнула пряний аромат бузкового листя. Супермаркет був майже порожнім, тільки тинялися по залі такі самі одинаки — голодуючі, як ми, і працівники магазину в строкатих футболках. Гучномовець щось радісно нам говорив про знижки, уцінку, повернення та любов до покупців.
- Дань, я ж не сперечаюся про науку, - зітхнула я, - але з чого ти вирішив, що те, що я ледве не померла в пустелі, стосується проблеми? Жоден із стражів більше так не страждав.
— Не знаю, — щиро зізнався рудий, — просто відчуваю, що це пов’язано.
- Дуже науковий підхід. Так, - хихикнула я.
Даня трохи насупився, але відібрані помідорки в пакетик склав і навіть відніс його до вагів. Шмякнув на пакет наклейку зі штрихкодом.
— У світі Граней усе працює по науці, як у електричному ланцюзі, — зітхнув рудий, — камертон мав замикання? Чому? Що його замкнуло? Я розумію, що поодинці ці предмети нічого не випромінюють. Але, можливо, окремо вони й інертні. Фархаріани перевірили… але в лабораторіях. Не на місці. Звідки їм знати, як і що запускає процес? Може, всі разом монетки взаємодіють?
Із сумнівом глянула на Даню. Всі разом? Це скільки ж нам тих місць облазити треба буде?
— У моєму квадраті згубних місць небагато, — продовжив Данило, — але я можу припустити, що й поміщені ці предмети не скрізь. Будь-який ланцюг чітко продумується. Елементам ланцюга потрібна взаємодія. Я не до кінця розумію суть роботи цих предметів, але вони мають координуватися. Скоріш за все, у момент відкриття порталу.
- Дань, вона ні фіга в момент відкриття не робила, - рішуче заявила я, - лежала у мене в кишені, і все.
— Та звідки ти знаєш? - відмахнувся від мене Лужанський. — Ми навіть не знаємо, як вона працює.
— Але ти впевнений, що мої пригоди це частина роботи ось цієї штуки, — і я тицьнула пальцем у кишеню Данила, де лежала знахідка ельфа.
- Так, - просто погодився рудий, - і я підозрюю, що ти потрапила саме в той момент, коли ці предмети взаємодіяли. Можливо, ти замкнула якийсь контакт і камертон повело.
— Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво, — кивнула я, — тільки на голодний шлунок тяжко думати. Мене той ельфійський чай тільки розбурхав.
- Для спагетті ми все купили?
Я згідно кивнула і потім трохи зніяковіло додала:
- Я торт хочу.
- Великий чи маленький?
Я здивувалася. Даня не виглядав тим, хто насміхається, він уже своїми підсліпуватими очима розглядав навколишні вітрини. Прямо лицар, готовий добути для своєї дами серця найкращий тортик у магазині.
— І ти навіть не відмовлятимеш мене?
- Навіщо? Я теж торт хочу, - заявив пан Лужанський.
А потім потягнув мене до вивіски «кондитерський відділ». Все ж таки в службі вартового була своя краса… можна було їсти на ніч і не гладшати. Хоч якась втіха.
— Але все ж таки про барабашок теж думали, що вони диво, — мабуть, занудство Лужанського заразне, — а для тебе все зрозуміло і звичайно. Може, й глюк камертону пояснять?
— Не звичайно і не зрозуміло, — похитав головою Данило, — але цілком зрозуміло. Звичайний дзеркальний ефект, як наші світи. Вираз «дзеркальний напарник» ти вже чула. Чи думала над ним?
— Так, думала… не думала, брешу. Але чула, – чесно зізналася я.
— Так кажуть, бо в точках перетину наших квадратів матерія надто тонка. До застосування камертонів матерію латати було складніше. Діяли обидва хранителі з обох боків кордону. Тому ми й „дзеркальні“. Ми вібруємо на одній частоті. Енергії схожі і, теоретично, ми можемо латати дірки без камертону. Але з ним простіше. Камертон не завжди потрібний, але часто дуже корисний. Насамперед як накопичувач енергії. Професор Радунський у день вашої зустрічі взагалі робив перехід у точці прориву на станції метро, там навіть камертон особливо не треба задіяти. Ткни в матерію — і вона підкориться. Вагон не зупиняється, просто час уповільнюється і утворюється вирва.
— Але ж це був твій квадрат?
— Так, — зніяковів Даня, — Радунський мене підміняв… я був зайнятий… з Катею.
- Ясно. Отже, наші квадрати дуже тісно притиснуті один до одного.
— Так, як із барабашками. До речі, у таких квадратах «барабашки», — промовляючи це слово, Даня закотив очі, — трапляються частенько. Якщо квадрати збігаються настільки, що навіть будинки та квартири збігаються, то відбувається «полтергейст». Світи це ж спіраль, вони рухаються, і витки мають властивість стикатися… Ось тоді…
І замовк, завмер із шоколадним тортом у руках і завис. Я обережно тицьнула Даню пальцем у плече.
— Агов, Х’юстон, у нас проблема?
Даня розгублено моргнув, потім таким же очманілим поглядом глянув на мене.
 — Думка проскочила… надто невиразна. Вдома попроси ще розповісти тобі про барабашок та будову світової спіралі.
- Зрозуміла, - рішуче кивнула я, - тільки ти тоді посуд помиєш.
— Домовилися, — кивнув рудий.
І ми бадьоро попрямували до кас. Було щось у цьому нашому гулянні по магазину рідне та затишне. А ще все було так природно, ніби я вічність раніше робила покупки з Данею.