Максимальне потрапляння - Ганна Калина

***

Моє перше знайомство з керівництвом Ліги відбулося змазанно, я навіть сказала б, блискавично. Що я там могла розглянути в стані близькому до непритомності? Покивала, підписала якийсь сувій, де зобов’язалася зберігати світи від руйнування, і отримала чарівний пендель у вигляді побажання хорошої служби. Все. А ще мені руку потиснули! Довелося серйозно накосячіть, щоб бачити все те ж керівництво, але вже не поспішаючи у справах, а діловито розсілося в кріслах. Зал ради був амфітеатром, на кшталт лекційної зали в університеті. Тільки ряд крісел йшов не згори донизу, з трибуною біля підніжжя крісел, а навпаки.
Крісла розташовувалися на самій вершині, а посадкові місця спіраллю розходилися вниз. Величезне аркове вікно, стіни, пофарбовані в глибокий смарагдовий відтінок, близький до кольору мохів і сирих лісових галявин, де мало світла і панує вогкість і напівтемрява... Минулого разу мені було моторошно в цьому місці. Повторний візит відчуття «жахливості» не приніс. Бажання ходити до цього приміщення частіше не з’явилося. Ще й на стінах із шипінням горіли не лампочки чи газові ліхтарі, а справжні смолоскипи у залізних утримувачах. Тільки тортурових інструментів для антуражу не вистачало. Зате повний місяць за вікном та облізлі гілки дерев на тлі чорного неба були. Теж неприємне видовище, аж самій завити під кущиком, захотілося.
- Ви ледве не розкрили Лігу! Те, що ви влаштували в будинку генерал-губернатора...
Топтатися на килимі перед розлютованими «шишками» Ліги викликали і мене, і Радунського, і Данила. З усіх присутніх нервувала тільки я і лисий дядько, який сидів третім праворуч у шерензі головних. Я скосила погляд на Лужанського… Поспівчувала третьому праворуч. Рудий, розкаяннім, не виглядав.
— Вас не збентежив той факт, що нешановний генерал-губернатор виявився шпигуном? — в’їдливо уточнив Данило у опонента. — Я вас попереджав.
І так, всі ті феєрверки та руйнування влаштував також він. Не я. Коли мене викликали на повторне засідання ради, в голові промайнула думка, що там нас усіх трьох і присплять, як непотрібних нікому дворняжок. Але ні, йшов час, точилися дебати. Ми залишалися живими.
— Данило, я просив вас довести обґрунтованість ваших підозр, — вліз у розмову інший керівник.
Цікаво, а вони теж охоронці-вартові? Чи вони тут лише по шиї дають усім неугодним? Така собі «ударна» група, яка тільки й робить, що загрожує пальчиком. Якщо так, то вони вже мені не подобаються! Сидіти і вказувати, як і що робити, це не те саме, що й виконувати роботу. Найчастіше керують процесом люди, які нічого про цей процес не знають.
— Я спробував добути докази, — знизав плечима рудий. - В чому моя провина?
 Радунський взагалі стояв як мішком прибитий і мовчав. Зирнула на нього ще раз. Старий злодійкувато мені підморгнув і знову улесливо дивився на своє начальство. Мені нічого не сказали, коли сюди привели. Відстебнули від ліжка, Гарлі висмикував з моїх вен трубки з голками. Видав пристойний одяг і помахав рукою на прощання. І тепер я стою в цій залі дура дурою і знати не знаю, що зараз зі мною зроблять.
— Ну, гаразд, цей лоботряс… — зітхнув той, що начальник, що явно був менш ворожий до Данила, — але ви! Професор Радунський. Світило біології!
 — Каюся, не врахував можливої диверсії від Євпатія, — знизав плечима старий, — хто ж знав, що він відкрито розмістить у будинку захисну систему, створену гарралійцями? Знав мабуть, що перевіряти його не будуть. Довіряють.
Ох ти ж жук! З якою винною пикою він щойно висловив керівництву претензію у тому, що вони не перевірили свого кадра. Не Васю Пупкіна — грозу району, а не останню людину у місті. Шановного та впливового. Самі облажалися, а тепер шукали крайніх. Крайні явно не збиралися такими ставати.
— А що нам скаже мила дівчина?
Ось і про мене згадали. Навіщо? Що мені казати? Я злодійкувато глянула на Данила, на Радунського. Останній же обережно підштовхнув мене зі спини, бо стояв поруч. І виштовхнув мене вперед. І я пішла вперед, як колись Світлана-сніжинка на ранку йшла розповідати віршик дивному дядькові в червоному халаті і з синім носом, що прикидався Дідом Морозом.
— Здрастуйте, — сказала я.
І вчасно зупинилася, вже трохи присівши для кніксена. Враховуючи, що з одягу на мені були джинси та кросівки, пантоміма моя була така собі вдалою.