Максимальне потрапляння - Ганна Калина

— Не захоплюйтесь, Світлано, — промовив Данило, коли повів мене в танці.
 Так-так, мене все ж таки затягли на тутешній танцпол, хоч би як я упиралася. Спочатку Євпатій проскакав зі мого кружечок, потім ініціативу перехопив Лужанський. А ось професор Радунський кудись раптово розсмоктався. Все ж таки уроки вальсу, розученого до шкільного випускного, мені знадобилися. Жодних складних фігур і досвідчений партнер, у якого не обидві ноги ліві, допомогли мені не впасти на паркет з перших кроків.
— Не схожий ваш підозрюваний на лиходія, — зітхнула я, — милий дядечко.
 Хоча я збрехала. Євпатій виявився людиною товариською і веселою, але все ж таки чим більше я спілкувалася з ним, тим більше розуміла, що вся ця карикатурність і смішність - напускні. Раз у раз у його погляді прослизав вираз настороженості.
— Євпатій не відрізняється видатним розумом, — нервово промовив Данило, — але все ж таки постарайтеся не йти від інших гостей далеко. Дурний — не означає не небезпечний.
— Даня, — обережно покликала я рудого, — мені не п’ять років. Та й небезпек багато у житті дівчини-вартового. Правильно?
Кивнув напружено і трохи зло. Невже шкодував, що попросив мене допомогти? Неправильна та дурна емоція. Я все ж таки сторож граней, гаданий шпигун може цим граням нашкодити, отже, перебуваючи тут, я виконую свій обов’язок. Все вірно! Але все одно страшнувато. Євпатій уже тупцював десь поруч, і, як Данило відпустив мою руку, тут же запропонував прогулянку по дому. А що я? А маю партійне завдання!
Трохи осторонь шумного залу знаходилася картинна галерея, де в золочених рамах, у помпезних нарядах і химерних позах висіли родичі генерал-губернатора. Давно покійні ... У сенсі їх портрети.
— Світлано…— сопів поряд зі мною Євпатій, — Ви… Ви німфа! Дріада…
- Ундіна, - підказала я з усмішкою.
Не схожий цей дядько в орденах на ідіота. Ой, як не схожий. Франт і явно казнокрад (у політиці інших не тримають), але щоб вибитися на керівну посаду, потрібно бути людиною недурною і спритною. Прогулюючись, я бачила, як Данило непомітно звернув до сходів, що ведуть до житлової частини будинку. Ось, Світулько, тепер ти одна.
- У вас дуже гарний будинок. І дуже цікаві предки, — продовжувала щебетати я, обмахуючись віялом.
- Не лестіть мені, - відмахнувся від мене генерал, - у нас у роду краса була відсутня як факт.
На його круглому, гладкому обличчі з хвацько закрученими вусами раз у раз з’являлася добродушна усмішка. А ось погляд все більше і більше втрачав наївність. Він ставав колючим і чіпким. Дивний рух руки, наче перстень на пальці генерала вдарив його струмом.
— І чи давно ви у служінні Ліги? — трохи з іронією спитав мій супутник, — раніше я вас на раді не зустрічав, отже термін зовсім мізерний.
— Я новобранець, — згідно кивнула я.
- І як? Ви задоволені вибором Граней? Що вас посадили на ланцюг до кінця ваших днів?
Дивно дивився на мене, коли говорив, і тон у нього був дивний. Жовчний та злий. І він час від часу дивився на сходи, що не могло мене не насторожувати.
 — Я не дивлюся на це в такому ключі, — неуважно сказала я і…
Зробила дурість. Теж нервово глянула туди, де мав бути Лужанський.
— Дивитеся ви туди, куди вам вкаже ведучий вас,— ледь усміхнувся Євпатій,— шкода, що вам в голову встиг залізти рудий зануда...
Не подобалося мені те, як різко розмова звернула з відсторонених тем на теми дуже злободенні. Я не була налаштована на філософські дискусії, та й увага моя розсіювалася при спробі не прогаяти момент, коли стане занадто гаряче. А „припікати“ стало все сильніше.
— Ходімо, вип’ємо вина, — посміхнулася я і взяла чоловіка під лікоть.
— Ви ще не бачили моєї оранжереї, — відповів той.
Я помітила те, як він озирнувся у бік сходів на другий поверх. Я теж мимоволі глянула туди. Тихо, спокійно. Нічого, що могло видати Данила чи професора, я не помітила. А ось настрій мого супутника, що змінився, став очевидним. Євпатій зробив ще один крок до мене і трохи сильніше, ніж треба, потягнув за руку.
— Ходімо в оранжерею…
Мені в бік уткнулося щось холодне і колюче, чию гостроту я відчула навіть крізь щільну корсетову тканину.
- У мене алергія на орхідеї, - пискнула я і спробувала не піти.
Нехай цей дядечко і був не високий на зріст, але компенсував цей недолік силою і нахабством. А ще армійським ножем.
— Я не хочу вас вбивати, Світлано, — почувся його голос за спиною, — але зроблю це, якщо доведеться. І всюдисущий Данило вам не допоможе, особливо зараз. Він буде дуже зайнятий.
Вибух. Точніше щось схоже на вибух пролунало з глибини другого поверху. Сходами поплив їдкий сірий дим. Із зали вже втік професор Радунський, що явно почув дивний гуркіт. Нас із Євпатієм він помітив. Побіг ще швидше, збивши з ніг офіціанта з тацею. Келихи шампанського один за одним падали на підлогу із жалібним дзвоном, потім почувся гуркіт підносу, що впав на підлогу. Мене з силою вштовхнули в заставлену горщиками і діжками кімнату, слизькі туфлі поїхали підлогою, змусивши впасти у купу своїх спідниць. Двері зачинилися, за їх контуром із шипінням засвітилося щось, схоже на електричне силове поле. Генерал-губернатор задоволено усміхнувся і помахав рукою професору, що опинився за замкненими дверима оранжереї.
— Зручно іноді мати репутацію недалекої людини, — хмикнув Євпатій, — від тебе не чекають несподіваних рішень і миттєвих реакцій. Потрібно вміло підбирати маски. Навіть ваш кмітливий Данило не врахував того, що я можу бути більш кмітливим.
Радунський спробував вибити скло у двері, кинувши в неї стілець із коридору, але силове поле відкинуло цей предмет як тенісний м’ячик. Посипалися іскри. Пішов дим.

***

 — Гарна захисна система, — усміхнувся Євпатій, відвертаючись від дверей, — а головне, зовсім не вловлюється зором вартового…
Я спробувала підвестися на ноги, але проклята сукня заважала гірше кайданів. Та як жінки цього світу живуть, одягаючись у такий стос ганчір’я? Тут не для здоров’я, а навіть для життя небезпека, коли ти, як викинутий на берег кашалот, лежиш і нічого не можеш вдіяти. Тільки незграбно борсаєшся, вибиваючись із сил.
— Що там сталося? - прошипіла я. — Що ви зробили із Лужанським?
Я справді боялася. Шум і гамір за дверима посилювалися, дим став густішим, а довготелесої фігури з копицею рудих кучерів я так і не помітила. Я боялася, що десь у задимленому коридорі Лужанський залишився... назавжди.
- Як що зробив? - хихикнув Євпатій. - Знешкодив. Він засунув ніс куди не слід... І отримав. А не треба було забувати, що конкуруюча сила може бути набагато винахідливішою, ніж та, на яку ти працюєш.
Він більше не виглядав карикатурним дядечком зі смішними, напомаженими вусами. То був чоловік холодний і розважливий. І небезпечний. Я спробувала прикласти руку до камертона, але Євпатій спритно перехопив мій жест, до болю стиснувши моє зап’ястя у своїй руці.
- Навіщо вам ця боротьба, Світлано? — схилився до мене Євпатій. — Ви ж на вигляд недурна дівчина. Ви так бажаєте все життя покласти на війну? Вам ця війна така важлива?
Він навіть сів поруч зі мною, щоб я могла краще почути його слова. Поки генерал-губернатор говорив, він повільно розстібав застібку камертону, а в цей час за спиною чоловіка повільно розкручувалась спіраль міжсвітового переходу.
- Я бачила, що сталося з Левархтоном - знизала я плечима, - ви пропонуєте мені стати на бік убивць? Стерв’ятників?
Від його сміху мені на мить заклало вуха. Чи це було від низького звуку, що давив по барабанних перетинках, який видавав портал? Раніше я не чула, щоб портали так звучали, вони завжди відкривалися з тихим шарудінням, більше посилюючи звуки навколишнього простору, але цей був іншим.
 — Як пафосно… стерв’ятники. А хто вам сказав, що я прийняв чийсь бік? - Вимовив Євпатій. — Мені начхати на всіх воюючих. Я борюся за своє особисте благо. І хочу зняти зашморг, яким мене хотіли прив’язати надовго.
Євпатій гидливо відкинув на підлогу свій камертон і підвівся, явно маючи намір піти в портал. А я все думала, як мені його затримати. Адже не міг Радунський не подати сигнал Лізі. Значить, підмога десь близько...
— І начхати, що світи загинуть? - Сказала я, сідаючи.
Біля мене дуже вдало розташовувалася пара важких квіткових горщиків. Якщо спіймати момент і зуміти піднятися на ноги, то є шанс тріснути Євпатюшку по маківці і отримати «язика». План казковий, але що я втрачаю? Впасти на підлогу і продовжити безпорадно борсатися на спині я завжди зможу. Все сильніше гудів портал, йому «підспівували» шибки, що деренчали в оранжереї, від вітру, що піднявся в приміщенні, в повітря злетіли дрібний пил і опалі з чагарників і квітів пелюстки і листя. За моєю спиною все більше іскрило і шипіло захисне поле на дверях.
— Шкода, що ми не можемо продовжити цю дискусію, — трохи скривився Євпатій, — чи бажаєте ви піти зі мною?
Після цих слів він простяг руку, у знущальній манері пропонуючи допомогти підвестися. Чи треба говорити, що у відповідь, від мене в генерал-губернатора полетів горщик із пишною рожевою фіалкою.
— Погань, — прогарчав чоловік.
А ось даремно мене привчили до того, що дівчаток не б’ють! Б’ють ще як. Особливо дорослі хлопчики. Від ляпаса, який мені вліпив галантний кавалер, навіть у очах потемніло, на очі навернулися сльози, а в роті з’явився мерзенний металевий присмак. Коли мене ривком підняли на ноги і спробували закинути в портал, я чинила опір. Пиналася, дряпалася, плювалась. Всі ті прийоми, яким навчав мене Данило, виявилися марними, коли навколо ніг величезний абажур з оборок. Почувся звук скла, що б’ється, осколки бризнули нам під ноги, і я побачила як входять в оранжерею Радунський і Данило ...
Так, Лужанський виглядав дуже ... пригорілим. Фрак на його плечах все ще димився, а під оком наливався помітний фінгал. Я вже майже зраділа, коли зрозуміла, що наполовину провалилася у темряву воронки міжсвіту. Євпатій штовхнув мене в груди, змушуючи звалитися в темряву. А потім за його спиною закрився портал. Навколо нас були вже звичні темрява і порожнеча міжсвіту. Та сама Грань. Без дороговказу, який давав нам камертон, це місце найбільше нагадувало космос, де ми з Євпатієм зависли в невагомості.
Я ніколи не вивалювалася в простір настільки різко, не побудувавши «місток» від світу до світу. Навколо голови зміями зависло волосся, що вибилося з зачіски, розправилися в сторони оборки спідниці. І душу повільно затоплював жах. Я ще жодного разу не переходила зі світу у світ, будучи одна.
— Шкода, що ми з вами не порозумілися, — ледь усміхнувся Євпатій, — і шкода, що не можна взяти вас із собою. Ви отруєні дурними фантазіями про обов’язок і справедливість.
Я, намагаючись не впадати в паніку, нишпорила рукою по камертону, сподіваючись хоч приблизно уявити, в який світ мене винесе. Камертон не слухався. Чи то в ньому щось забарахлило, чи барахлила від страху я.
— Мені нема про що з вами говорити, — огризнулася я.
— Шкода, — знизав плечима чоловік, а потім з мерзенною усмішкою промовив: — час Ліги добігає кінця. Ви самі наблизите свій кінець… Ваша завзятість вилізе всім боком…
Він приклав руку до перстня на пальці і насмішкувато посміхнувся мені в обличчя. З темряви з’явився яскравий спалах, на мить засліпив, дезорієнтував. І... наступної миті серед мороку залишилися тільки я і камертон, що забарахлив.