Сучасні амазонки - КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

    Офіціанти принесли їм сніданок. Ра Он витріщалася на свій.

   - Я схожа на коняку? – Ошелешено запитала дівчина з азійським корінням.

   - Вівсянка, - смакуючи кашею повідомила Б’янка, - є дуже корисною. Щоправда, я її люблю з сухофруктами. – Вона роззирнулася і зітхнула. У інших дівчат вівсянка була з фруктами, а тост з джемом цілий, а не як у них трьох – лише половина тосту. – Схоже, вони дбають, щоб ми не погладшали, - сумно додала вона.

   - Я би зараз з’їла своє улюблене бараняче сідло з картоплею фрі, хоча я таке не їм зранку, - зітхнула Андромеда. - Я ще від вчора голодна, - пояснила вона здивованій панні Кан.

   - Якщо так буде й далі, я помру з голоду до того, як нам можна буде виходити з готелю. – Заявила Ра Он. - Здається, у них тут є невеличка продуктова крамниця на першому поверсі. Може, там хоч печиво, чи салямі є.

   - У мене є, - почервоніла Б’янка. – До іспиту ще година. Тож, зазирніть до мене. У мене є печиво та салямі з чорним трюфелем з Італії. Вона не така смачна, як українська, але все ж краще, ніж вівсянка. – Вона допила свою каву та вийшла.

   - Ти ж не думаєш, - уточнила у Ра Он Роді, - що вона хоче нас отруїти?

   - На жаль, - зітхнула панна Кан, - я не маю таланту телепатії. Але чомусь мені здається, що їй теж не щастить з подругами, через її красу. Я, звичайно до неї не піду, але якщо ти вирішиш піти, то повідом мене. Арсен, чи стрихнін веселіше їсти у товаристві, - посміхнулася Ра Он. Роді знову закортіло дізнатися, чи є у сусідки старший брат.

   Вони вже встали, коли до них підійшла дівчина з блокнотом.

   - Вам передали записку. Я не знаю що там, і зі свого досвіду, раджу на неї не відповідати, - і вона блискавично зникла, залишаючи двох дівчат з широко розплющеними очима.

    В записці невідомий анонім (ніби аноніми бувають відомі!) повідомляла про те, що у підвальному приміщені є сховище загублених речей, і панні Любомирченко та панні Кан варто туди прийти, якщо вони хочуть знати чому їх вважають майже зрадницями.

   - О, - сказала Роді, – нарешті, я дізнаюся, що накоїла мама.

   - Твоя тупість мене просто вражає. Зрозуміло ж, що це – пастка.

   - Я все одно піду, - набурмосилася панна Любомирченко. – Раптом є хоч один шанс, що мені розкажуть правду.

   Ра Он лише знизала плечима та пішла до свого номеру.

   Андромеда дещо перелякано спускалась у підвальне приміщення. Їй здавалося, що хтось дивиться їй у спину. Дурня якась! Це лише нерви. А тоді вона послизнулася і впала б зі сходів, якби чиясь сильна рука її не підтримала. Роді заверещала.

   - Я тобі вже казала, - сердито сказала Ра Он, - що я – не примара. Чого верещиш?

   - Ти ж казала, що це пастка? – Уточнила панна Любомирченко.

   - Я й досі так думаю. Але у мене, щоб ти про мене не думала, є совість. Я не зможу спокійно спати, якщо якась маніячка схопить тебе, розчленує та згодує нам на вечерю твої кістки.

    Роді почало здаватися, що наодинці їй би не було так моторошно, як в присутності навіженої Ра Он із її божевільною фантазією.

    Вони увійшли до приміщення, в якому світло було не таке яскраве, як на інших поверхах готелю.

    На них чекали п’ятеро дівчат, що були схожі на спортсменок.

   - Нарешті, - сказала, очевидно головна, - вони приперлися. Схопіть їх!