Щаслива суперниця - Симона Вілар

Вона, схоже, стривожилася й кинула запитливий погляд на чоловіка. Але Стефан уже вимовляв довжелезний комплімент, висловлюючи надію, що їхній шлюб із Едгаром виявиться вдалим.

— А як здоров’я вашого сина?

— Дякую, государю. Він уже одужав. І хоча наш син породжений передчасно, небеса були прихильні до нас і зберегли його.

— Сподіваюся небеса й надалі будуть до вас прихильні, мілорде Едгаре. Особливо, якщо ви й надалі залишитеся нашим відданим слугою.

Це був прозорий натяк. Стефану була необхідна підтримка настільки багатого й могутнього підданого.

— Сподіваюся ви з дружиною будете частими гостями при дворі, — посміхнувся король.

— Це найбільша честь для нас, — поклонився Едгар.

— Я ж бо завжди ставився до вас особливо приязно. У вас є прохання? Користуйтеся нагодою, поки ваш король у доброму гуморі.

Вони перезирнулися. Едгар ледь помітно кивнув.

— Государю, я й справді хочу попросити за одну людину. Це мій родич і друг сер Гай де Шампер. За колишнього царювання він був ізгоєм, але він чудовий воїн, і якщо ви подаруєте йому пробачення, у вашої величності не буде вірнішого й досвідченішого лицаря.

Едгар затнувся, бо помітив, як змінилося обличчя короля, вмить стало холодним і похмурим.

— Чи відомо вам, мілорде, що оний сер Гай уже виявив себе як негідний підданий, бо пристав до валійців у їхньому розбійницькому рейді на долину Северна?

Едгар скрушно зітхнув.

— Це чисте непорозуміння, государю. Навряд чи сер Гай відкрито повставав би проти вас, якби йшлося про зміну влади. Напад валійців стався на самому початку року, коли на заході королівства ще нічого не знали про воцаріння Стефана Блуа. Пристаючи до валійців, Гай де Шампер домагався лише одного: повернути свої манори на англо-уельському кордоні, якими беззаконно заволодів абат Шрусберійський.

— З яким запалом ви просите за цього злочинця! — різко перебив король. — Може, ви зважитеся заступатися ще й за якогось Хорсу з Фелінга? Як я чув, він теж ваш родич?

Едгар на мить розгубився.

— Так, ми не чужі з Хорсою. Але те, що я вигнав його за мого перебування правителем Денло, було справедливо й…

— Свідчить про ваше легкодумство, — знову перебив Стефан. Привітності в його голосі не залишилося й близько, очі недобре мружилися. — Хіба коли ви були правителем, не відали, що Хорса з Фелінга — бунтівник? І замість того, щоб замкнути негідника в фортеці, ви відпустили його. А він відразу пристав до наших ворогів шотландців і вирізнявся особливою жорстокістю в битвах проти нас під час останньої кампанії.

Едгар мовчав, стискаючи пальці дружини, які здригалися в його руці. Багато хто вже дивився на них, бо помітив гнів короля. Тільки коли поруч зі Стефаном виявилася Мод і м’яко взяла його під руку, король пом’якшав.

— Боюся, що ваше прохання стосовно Гая де Шампера нездійсненне, — промовив він уже спокійніше. І зненацька запитав: — Яке ім’я ви дали вашому синові?

— Свейн.

— О, старе саксонське ім’я! Що ж, як і колишній государ, я маю намір бути добрим батьком обом моїм народам. І коли ваш маленький сакс Свейн підросте, гадаю, йому знайдеться місце в почті принца Юстаса.

Король озирнувся й підкликав до себе сина, який і досі допікав нещасній Аделізі. Потім, під руку з королевою, другою рукою утримуючи при собі принца, король Стефан рушив до групи священнослужителів у високих митрах, і йому відразу піднесли списки хартії для підпису.

Ох, ця вже хартія! Але як приємно було начертати: «Stephanus Dei Cratia Rex Anglorum».[37]

— Уф, — відсапалася Гіта. — Який же мінливий настрій у його величності!

— Такий Стефан, — відповів чоловік. — «Після того, як висловиться, він починає думати. Після того, як зробить, хапається за голову», — глузливо процитував він і посміхнувся дружині. — У кожному разі, найгірше вже позаду, й ми цілком зможемо з ним домовитися.

Гіта замислено насупилася.

— Бідолашний Гай! Йому й справді призначено бути вічним вигнанцем.

— Він не пропаде, — запевнив Едгар. — Можливо, ми про нього ще почуємо. І якщо він не поверне своє в Англії, то вже в Уельсі точно не випустить із рук.

Про Хорсу не було мовлено й слова.

Цієї миті вдарив дзвін, і вся знать та духівництво слідом за королем рушили до виходу. Настав час великодньої меси. З Едгаром і Гітою розкланювалися, і вони поштиво відповідали на вітання.

— Ти задоволена, що я взяв тебе до двору? Тобі тут подобається? — запитав Едгар.

— Так. Тут цікаво. Адже я ще ніколи не залишала Норфолкширу.

Раптом її рука, що лежала на згині чоловікового ліктя, здригнулася. Повз них саме проходив граф Роберт Глочестер.

— О небо! — тихо зойкнула Гіта. — У нього очі точнісінько, як у…

Вона не доказала — але Едгар усе зрозумів.

— Ти ще й досі не можеш забути останніх слів Бертради? Не думай про це. Вона вже ніколи не зможе шкодити нам. Ти моя дружина, у нас чудові діти, а решта… Думаю, правління Стефана не принесе нам значних неприємностей. Ну ж бо, посміхнися, моє Місячне Сяйво, моя Фея Туманів, прекрасна