Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

Арсен знову чекав мене під їдальнею. Я сказала мамі, що в мене болить зуб, і вона послала мене до лікаря, бо й гадки не мала… Боялася одного Женю. Ми з Арсеном знову поїхали в Н. Я попрохала його показати мені кордон (де муштрують Женю, а може, навіть зривають з нього погони чи відкручують одну зірку), але Арсен сказав, що ми нічого не побачимо, крім лісу. Дорогою він розповідав мені про навчання в семінарії та печерських святих. Може, й справді податися в черниці?

Під вечір Толя ввімкнув патефон. Я вийшла на балкон і махнула йому рукою. Ми помирилися. Після вечері він перестрів нас біля корпусу (з підпухлим оком), сказав мамі, що хоче намалювати мій портрет. Але мама не відпустила мене. І на танці не пішла. А коли заявився майор, пошушукалася з ним в коридорі, а в номер не запросила. Я хотіла сказати їй, щоб вони не соромилися мене й не боялися Кривого, але не наважилася.

— Поцілуй мене! — попрохав сьогодні Богдан. Я цьомнула його в щоку. Вона була сухою й прохолодною, як опалий листок.

— Наче мертвого, — сказав він.

— Дурниці, — відповіла я. — Ти будеш жити довго-довго, складеш мені гарну пісню чи мелодію, і напишеш: «Присвячую Зоряні».

— Краще Зорі, — сказав він і дозволив мені побавитися його волоссям. Воно в нього напрочуд легке й густе. Я заплела йому дванадцять кісок. Зодіак!

— Ти хто? — запитав він.

— Скорпіон.

— А я Тілець. Ми з тобою ідеальна пара.

А Женя, цікаво, хто?

Толя завершив «Дівчину з дзвіночками» й оправив її сріблястою рамкою. Вона дуже вродлива (вродливіша за мене) й ніжна. Дивиться на світ задумливо, зачудовано, так, наче бачить його вперше.

— Я не така гарна, — сказала я Толі.

— Такой ты будешь завтра, — сказав він і пригостив мене борщем, який сам приготував, а потім я дрімала в кріслі-гойдалці. Він поволі колихав мене й розповідав, якою я буду, якщо уникатиму таких типів, яв Женя.

З Толею мені найлегше, бо він зовсім-зовсім свій.

Цієї ночі мені снився Женя в обшарпаному одязі й наче в тюрмі. Якщо він завтра не з’явиться, я піду лісом до кордону, щоб солдати затримали мене і відвели на заставу. Мені, звісно, дістанеться і від майора, і від мами, зате я дізнаюся, що з ним, а то й побачу його.

Мама розмовляє зі мною крізь зуби: медсестра, яка ставила Богданові крапельниці, донесла їй, що я заходжу до нього.

— Ти поводишся як повія! — сказала вона і дозволила мені дружити лише з Толею. А я сказала, що я вже доросла й «дружитиму» з усіма цікавими хлопцями. Вона третій вечір не ходить на танці й телефонує Кривому з автомата, що в холі.

Санітарка показала мені стежку, що веде до кордону.

Мені не вдалося стати порушницею кордону, тому що в неділю, коли ми з мамою грали на спортмайданчику в волейбол, з’явився Женя. У військовій формі! Яка йому шалено личить! Привів солдатиків на дружній матч з «сердечниками». Побачив мене і розцвів, а мама, навпаки, кинула м’яч і, обхопивши мене за талію, повела зі спортмайданчика. Женя наздогнав нас і сказав мамі, що хоче поговорити з нею.

— Відійди! — наказала мені мама, і я відійшла, але недалеко, відтак, майже все чула:

— Почему вы запрещаете вашей дочери встречаться со мной?

— Дайте їй спокій! Ви дорослий мужчина, а вона дитя!

— Я советский офицер. Коммунист.

— Хоч член політбюро! Ви вже тут не одну звели…

— Я люблю ее и хочу на ней жениться!

— Овва!

— Хоть сегодня.

— Де ж ви збираєтеся жити? В цьому напівселі чи в казармі? А може, вам закортіло в Київ?

— Не надо меня оскорблять! Я этого…

— Їй ще вчитися і вчитися…

— …я подожду…

— Сім років?

— Почему семь? Через два года она закончит музучилище…

— Їй ще два роки навчатися в школі і п’ять в інституті. Лише тоді я дозволю…

— В школе? Она сказала…

— А то не видно!

— Я подожду!..

— Еге! Наволочившись тут з іншими?

— …будет единственной…

— …чорта з два!

— Вы не можете запретить мне!..

— Я подам заяву, що ви спокушаєте неповнолітню…

— Она тоже любит меня, и поэтому…

— Що ви тямите? Для вас кохання, це… Знайдіть дорослу… і не чіпайте мою… Вона в мене одна, і я не допущу!..

— Увидим! — відказав Женя і помахав мені рукою: — До встречи, Звездочка!

Дорогою мама не промовила й слова, зате в номері закотила таку істерику, що… «Смаркач! Як він розмовляв зі мною? «Советский офицер! Коммунист! Она меня тоже любит!» Вона всіх любить! Не перебирає! Таке в мене лікування! Якщо я бодай раз побачу біля тебе його чи якогось іншого, — негайно відправлю додому!»

І знову довго плакала в ванні…

А я так і не заснула. Думала про себе, про них. Як їй пояснити, що я не повія, бо повії нікого не кохають, а я їх справді кохаю і не хочу ні з ким розлучатися? Як їй розтлумачити, що я не зможу «дружити» лише з Толею, знаючи, що страждає Богдан, Арсен, що Женя з відчаю може податися до котроїсь із тутешніх дівчат?

Я не хочу вибирати когось одного! Не хочу заміж! Хочу, щоб мене кохали всі!

Якщо я зостануся, мені доведеться повсякчас брехати,