Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

Вдома я ходжу, підперезавшись скакалкою, а вночі тримаю її під подушкою. Коли Кривий чіпляється до мене, я складаю її вдвоє і лупцюю його, а він лише посміхається, як кобра. І сичить: «Ще! Ще!»

Може, розповісти мамі? Марна справа! Кривий викрутиться, бо вона кохає його. Хто б мені пояснив, за що можна кохати такого жмикрута, таку падлючу каліч?

Я втекла з дому і три дні жила у Вітиної бабусі. А потім до неї приїхав родич з села — жирний, неохайний свинтус, батечко двох діток, і в першу ж ніч закрався в кімнату, де я спала. Добре, що перед тим Вітя показав мені декілька прийомчиків. Свинтус верещав так, що аж стіни здригалися…

Я ніколи не вийду заміж! Ні за кого!

Мама пообіцяла, що візьме мене з собою в кардіологічний санаторій. Купила мені два плаття, купальник і туфельки на підборах. В них я навіть трохи вища за неї.

— Навіщо ти береш стільки книжок? — запитала мама.

— Читатиму, поки ти лікуватимешся.

— В санаторії треба відпочивати, а не читати. Це раз. Окрім того, там, мабуть, є бібліотека, телевізор.

— А раптом нема?

— Будемо щовечора ходити з тобою на танці.

— Вдвох? — не повірила я, бо, сором сказати, досі жодного разу не була на танцях: мамуся оберігала мене від спокус. Аж раптом…

— Звісно. Лікар сказав, що мені треба частіше прогулюватися й танцювати. А я сама не можу — Карпик може подумати казна-що…

Щоб він здох до нашого повернення!

Ми дісталися Львова поїздом, а до Н. їхали на таксі, бо наші валізи були занадто важкі — я таки взяла книжки, а мама — чи не увесь свій одяг. Жмикрут зостався вдома, то ж чому б не пошикувати?

Н. — маленьке неохайне містечко — знаходиться біля самого кордону з Польщею. Санаторій також не з найкращих, зате оточений сосновим лісом. «Сердечникам» там легко дихається.

А мені легко дихається скрізь, де немає Кривого.

Я познайомилася з Толею, як тільки вийшла з таксі. Він також був у джинсах і картатій, схожій на мою, сорочці. На півголови вищий за мене. Мені одразу сподобалося його густюще, вигоріле до білого волосся, карі очі (глибокі-глибокі) й трохи заповні, але гарні (наче коричневим олівцем обведені) губи.

— Хлопче, де тут адміністративний корпус? — запитала мама.

— Прямо перед вами, — відповів він російською, густим, не хлоп’ячим голосом.

— А третій корпус?

— Там, — показав він не мамі, а мені. — Я живу вон в том доме, рядом с твоим корпусом. Можна, я помогу тебе?

— Допоможи, — відказала я й подала йому валізу.

— А вы давайте свою, — звернувся він до мами.

— Надірвешся, — посміхнулася вона.

— Не волнуйтесь, я сильный! — відказав він і підняв обидві валізи. Легко, наче це були кошики з пір’ям.

— Я — Толик. А тебя как зовут?

— Зоряною, тобто Зіркою.

Він скоса зиркнув на мене, заусміхався:

— Красивое имя. Имя-комплимент. И коса, как из песни. Хорошо, что ты приехала. Здесь такая скука, особенно вечерами. Ребята ходят на танцы, а я не умею танцевать. Вернее, может, и умею, но не пробовал. А ты любишь танцевать?

— Ні! Я люблю бути білкою і стрибати з вулиці на вулицю, з міста в місто; люблю повзати, як мураха, сторінками книжок і плавати, як риба у воді, на екзаменах.

— И сиять на небе, — докинув він.

— Ага, — підтвердила я. — І опівночі, й ополудні, — й посміхнулася йому, як давньому другові, тому що ми якось одразу подружилися.

Толя ще й слова не вимовив, а я вже знала, що він надійний, щирий, справжній і турботливий. Знала, що він неодмінно закохається в моє ім’я і в мою косу, а я закохаюся в його очі і голос… А мама, йдучи попереду, й гадки не мала, що ми вже закохані. Вона, як більшість дорослих, вважає, що закохатися можна лише після тривалого знайомства, добре розпізнавши людину. Мама геть сліпа: Кривий цілий рік залицявся до неї, вже два роки мучить її, а вона й досі не розпізнала, що він — виродок. Ми з Толею в одну мить (у неї на очах!) закохалися одне в одного, а вона цього не помітила. Мама навіть тепер, скуштувавши щастя з Кривим, вірить, що існують якісь спеціальні слова кохання, які чоловік має проказати при місяці, з білою лілеєю в зубах (яка свідчить про чистоту його намірів), а я вже давно знаю, що люди закохуються лише з першого погляду й освідчуються поглядами, а всілякі слова про кохання вигадали поети й піснярі, передовсім для дорослих тупаків, які не розуміють мови поглядів, не здогадуються, що не слова, не інтонація, з якою їх вимовляють, і навіть не вчинки свідчать про кохання, а щось таке… срібне, сяйливе, дзвінке, що не має назви, яке вихоплюється водночас з двох сердець — і вони вже все знають…

Толя, як виявилося, приїхав у Н. з Донецька (де він замешкував з дідом і бабусею) одразу після закінчення художнього училища — відпочити перед вступом до худ. інституту (він чудово малює!) Його батьки (вірніше, мама-медсестра та вітчим — сліпий масажист) проживають у старому, оповитому диким виноградом будинку з великими вікнами, що належить санаторію, і прокидаються раніше за нас. Толя також. Він відчиняє навстіж вікно своєї кімнати і, сівши на підвіконня (в майці й плавках, щоб я бачила його біцепси), гукає: «Девочка Зоря! Пора сиять!»

Я підводжуся з ліжка, виходжу на балкон і махаю йому рукою. А часом — ні, щоб похвилювався, де я, що зі мною. Тоді він умикає допотопний