Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

Вранці я сказала мамі, що хочу повернутися в Київ. І вона, як не дивно, зрозуміла мене й навіть похвалила: «Ти виявилася розумнішою, ніж я гадала…»

«Це зречення чогось одного заради всього назавжди визначило долю цієї, без сумніву, сильної жінки», — подумала я, закривши зошит, і поцікавилася подальшою долею її обранців.

— Мама дозволила мені попрощатися з усіма, крім Жені, — сказала Зоряна. — Прощання ці були несподіваними для них і вже тому дуже драматичними, щоб не сказати більше. Я поїхала не додому, а до бабусі, в Житомир. Після лікування туди ж приїхала мама, і ми повернулися до Карпика вдвох. І вже наступного дня я отримала листи від трьох хлопців на адресу подружки. Згодом відгукнувся і Женя: вивідав нашу адресу в санаторії. Перший лист потрапив мені в руки, а два наступні перехопила мама, й на її прохання майор домігся, щоб сякого-такого старлея перевели служити в Сибір. Але й звідтам він писав мені — спершу на адресу тієї ж подружки, а згодом на Головпоштамт, до запитання.

Доля хлопців склалася по-різному. Богдан через два роки помер, і його мама вислала мені понад десять музичних творів з «Присвячую Зорі». Їх сьогодні виконують на конкурсах молоді скрипалі.

Арсен, закінчивши семінарію, прийняв постриг, закінчив духовну академію. Зараз він викладач Київської семінарії й один з найуспішніших помічників патріарха. Мій духівник і порадник.

Женя з часом також зрозумів мене і примирився з тим, що я не буду пані Кутєповою. Одружився на сибірячці (з мого благословення), але прожив з нею недовго. Має сина. Закінчив Московську військову академію, вже декілька років полковник. Замешкує в Москві, працює в генштабі. Телефонує мені щотижня, пише листи. Прилітає на свята з різними маленькими «сюрпризами». Каже, що якби не кохання до мене, одружився б з якоюсь Галею, гуляв би й попивав у Н. до пенсії.

Лише Толя, котрого я вважала найвірнішим, найвідданішим, зрадив мене. Попервах також писав красиві листи, посилав малюнки, фотознімки, двічі приїздив до Києва. В інститут того року не вступив: помер вітчим-годувальник, і він пішов працювати. В забій. Щоб заробити гроші на навчання. А потім (я вже була студенткою) я отримала короткого листа українською: «Вибач, Зірко, але я покохав іншу дівчину і позавчора розписався з нею. Це моя доля. Її зовуть Людою».

Я дуже болісно переживала його зраду. Провалила сесію, вилетіла з інституту. А потім, потроху оговтавшись, наказала собі забути про свою поразку, щоб не втрачати впевненості і бажання перемагати. І як мені здавалося, забула. Аж ні…

Словом, після розмови з вами вже наступного ранку я вдяглася, наче на бал і, осідлавши свою «Тойоту», поїхала (без шофера, без охоронця) в Донецьк — шукати Толю.

Вона змалку любила високі гори й заліснені пагорби за те, що вони тулилися один до одного й завдяки цьому здавалися родиною — неподільною, непохитною, котра може захистити не лише себе, але й усякого, хто попросить у неї захисту. А степ, надто широкий, ковильний, бачився їй вбогим, беззахисним самітником. Сиротою, що пошепки молиться сонцеві, яке млоїть його, та зорям, які його не чують.

Дівчинкою їй уявлялося, що Толя — це висока гора, що може підперти небо, на якому вона буде сяяти. А тепер, долаючи на максимальній швидкості пожухлу рівнину, на якій нема за що зачепитися поглядом, вона подумала, що Толя, можливо, був степом, гомін якого, не почутий зорями, пролився на нього ж скупими сльозинками дощу…

Вже хоча б тому, що народився він на вулиці з невеселою назвою Безлісна. Безнадійно, безперспективно безлісна…

Їй хотілося думати, що вона помиляється, що насправді Толя домігся успіху, але не в царині мистецтва, а став, скажімо, відомим архітектором чи дизайнером на своїй батьківщині або ж за кордоном. Адже він був таким працездатним і мужнім. Їй не вірилося, що вона знайде його за старою адресою, проте сподівалася, що хтось із колишніх сусідів підкаже їй, де його шукати. І відчувала, як це не дивно, живий біль, майже такий самий, як тоді, коли прочитала «покохав іншу». Бо з Толею їй було найлегше, бо Толя збирався вчитися у Києві, і в глибині душі вона вже бачила його єдиним…

За рік вона відновилася в університеті й незабаром несподівано забагатіла: старий, немічний сусід — збирач живопису й антикваріату, котрому вона допомагала, чим могла, заповів їй свою колекцію за умови, що енергійна, здібна студентка продасть її, а виручені гроші вкладе в якусь перспективну справу.

Зоряна продала лише частину антикваріату і придбала, ще будучи студенткою, декілька найсучасніших комп’ютерів. З цього й розпочався її успішний бізнес — рятівник від негараздів, дарувач утіхи, майже рівної коханню.

А Толя минувся, як степ…

Засіріли на тлі високого неба терикони, проявився оновлений, але все ще оповитий гіркуватим запахом полину, бензину і вугільного пилу Донецьк.

«Маю не лише знайти Толю, але й повернути його! Будь-що!» — сказала вона собі, й зупинивши машину, запитала в постового міліціонера, як дістатися Безлісної. Як вона й гадала, жадана вулиця знаходилася далеко від центру тому перше, ніж вирушити на пошуки, вона зняла номер в одному з центральних готелів і пообідала там, стараючись не думати про те, що скаже йому (як не думала тоді, коли побачила вперше), не осмислювати своїх думок, а довіритися відчуттям, покластися на інтуїцію… Щоб на цей раз здобути його назавше!

Безлісна виявилася саме такою, як вона собі уявляла, — безрадісно-сірою. Одноповерхові, здебільшого старі будиночки — цегляні, саманні, паркани з різнокольорових дошок, жерделі, вишні… Стійкий запах тушеної капусти й вугільної пилюки, землі, що прагне дощу…

Ось і будиночок, куди вона впродовж майже трьох років засилала листи зі своїми віршами, фотознімками, невигадливими сувенірами, — за старим, наче стуленим з обвуглених дошок парканом, на який сперлися дві ревматичні вишні, ворітця з погризеною іржею поштовою скринькою…

«Схоже, тут замешкують чужі, старі люди», — вийшовши з автівки, подумала Зоряна. Підійшла