Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

— Не думаю, що чоловіки, які тебе кохали, втішилися б, почувши твої слова.

— О, так! Але я вперше вимовила вголос своє кредо. І, сподіваюся, востаннє. Я не нацьковую одного чоловіка на іншого, не хвалюся своїми «перемогами», бо не люблю, щоб мене ревнували. Кожний з них упевнений, що я кохаю лише його, причому незрадливо. І це правда, оскільки зрадою вважається тілесна близькість, а я навчилася стримувати свої сексуальні поривання. Задля більшого.

— Зоре, вибач, але… Невже ти досі незаймана?

— Ні. Якось, уже давно, відпочиваючи на Кіпрі, я поступилася принципами вперше і востаннє. Той чоловік, кіпріот, дуже старався догодити мені, й загалом догодив, проте вранці, прокинувшись, я відчула себе… зганьбленою, окраденою, гіршою за повію, і прогнала його.

— Так буває, коли не кохаєш…

— Коли я лягала з ним у ліжко, мені здавалося, що кохаю. І можливо, кохала б його й досі, якби не… Ми столочили з ним щось гарне. І у подальшому я вже не ризикувала.

— А може, варто було?

— Ні! У мене інше покликання. Я — кохана багатьох чоловіків, а також удова багатьох… Живим я телефоную, пишу листи, розраджую їх, підтримую, надихаю. А за мертвих, найдорожчих, щонеділі молюся у Володимирському соборі. Можливо, я взагалі не жінка, а так… сестриця-жалібниця чи муза. Або черниця, котра, не діставшись монастиря, втрапила в бізнес.

— А ті… найдорожчі… Що з ними сталося?

— Слава, мій сусід, заступився за сестру, до якої чіплялися хулігани, і вони затоптали його.

Вітя з Червонограда, повернувшись з армії, вирішив попрацювати в шахті. Спустився в забій, і його там привалило. Першого ж дня.

Женя з Пінська кохався в поезії, писав мені вірші білоруською, висилав книжки. На сірниковій фабриці, де працювала його мама, сталася пожежа. Він кинувся в охоплений вогнем цех, щоб порятувати її, і не повернувся.

Красень Юрко навчався у Львівському політучилищі, був чемпіоном України з тенісу. Я за щось там образилася на нього й перестала писати йому, відповідати на дзвінки. Він написав мені короткого листа: «Якщо не відгукнешся — застрелюся!» — але я не повірила. Невдовзі до мене потелефонувала його мама. Сказала, що він загинув… внаслідок необережного поводження зі зброєю.

Сашко з Чернівців навчався в університеті, писав мені оповідання, повісті. Мріяв об’їхати весь світ, але не вийшло. Втопився, відпочиваючи в Ялті.

Валерій… Цей був сином голови одного з Київських райвиконкомів, розпещеним самовпевненим одинаком, але, закохавшись у мене, перемінився до невпізнання. Щодня приносив мені квіти. З відзнакою закінчив університет. Поїхав до бабусі в село похвалитися дипломом і, повертаючись у Київ, заснув за кермом…

Я дуже трагічно переживала смерть кожного з них, оплакувала кожного так, ніби він був у мене єдиним. Мене втішала лише одна думка: вони пішли зі світу, кохаючи мене і тільки мене. Й продовжують кохати мене й там. Я вірю, що це так, бо в скрутні хвилини завжди відчуваю їхню присутність… Світлу, підбадьорливу. Хіба ж я можу зректися їх?

Довге мовчання.

— Зірко, а ті, що нині впадають біля тебе… Невже вони не домагаються сексу?

— Чому ж? Домагаються, проте… делікатно. Бояться втратити мене назавше.

— Хто вони?

— За статусом?

— Так.

— Мене ніколи не цікавив статус чоловіка, а тим паче статки. Я хотіла й хочу, щоб він кохав лише мене, й не терплю поблизу навіть тіні суперниці. До речі, жінка, яка може примиритися з тим, що вона в чоловіка не одна, ніколи не доможеться яскравого успіху на обраній царині. Це аксіома.

— Ти справді не жалкуєш, що…

— Ні! Бо, на відміну від своїх заміжніх приятельок, я не знаю, що таке самота, чоловіча байдужість, а то й зневага. Мені повсякчас хтось дарує квіти, телефонує, пише листи. Я маю кому звіритися. Маю з ким піти в театр, на виставку, в ресторан…

— У тебе… вистачає серця на всіх?

— Якби не вистачало, воно б не закохувалося.

— Вибач за вкрай нескромне запитання: чи не здається тобі, що їх цікавиш не так ти, як твої гроші?

— Ні, бо я нікому з них нічого не дарую й не обіцяю свою руку.

— Але, незважаючи на це, вони тримаються тебе? Упродовж років ніхто не полишив тебе першим?

Довга пауза.

— Ні!

«Жінка створила собі міф про недосяжну зорю і живе в ньому. Майже не сумніваюся, що в тих чоловіків, які обожнюють її, є ще й звичайні, доступні жінки. Мабуть, вона також здогадується про це, але стоїть на своєму, щоб не зруйнувати красиву казку. Втім, хто його знає? Може, я помиляюся? Може, якомусь відсоткові чоловіцтва бракує саме такого кохання, й Зоряна дарує їм його щедро й некорисливо?» — подумала я і розпрощалася з нею.

Зоряна потелефонувала мені за тиждень: «Хочу дещо розповісти вам». І наступного дня ми зустрілися в тому ж ресторанчику.

— Був один хлопець — відданий, вірний, — призналася вона. — Його зрада боліла мені так, наче мене зрадили всі. Я мало не наклала на себе руки, а потім наказала собі забути про нього. Й забула. Лише під час розмови з вами зрозуміла, що все ще кохаю його… Повернувшись додому, я відшукала шкільний зшиток. Ось він. Це не щоденник, мені не вистачило терпцю записувати щось регулярно. Тут спогади про одне літо. Я прочитала їх і… вирішила розшукати його… щоб повернути. Будь-що!

Його звали Анатолієм. Він замешкував у Донецьку.

Наступного дня, на світанні, я одяглася, наче на бал, і поїхала сам-одна, без шофера й охоронця, в Донецьк.

Я ненавиджу Кривого. І маму також, коли вона догоджає йому. Інколи