Зло - Людмила Баграт

Я перевела погляд на старого. Він тремтів, наче в лихоманці, не зводячи очей з Янового шраму. Лівою рукою він креслив його обриси у повітрі.

- Ксайї, Ксайї Ктарх! - В його голосі звучали повага і захоплення. Ян мовчав. Вираз обличчя, міцно стиснуті в кулаки руки, вся його постать випромінювали безмежну владу. Я подивилася на старого. Цієї митті він майже прокричав:

- Нгайя Біназ!

Працюй, Марго, працюй! Треба дізнатися, про що вони говорять. Так, що в нас є? Поза старого - голова майже увійшла в плечі, підборіддя опущене, погляд з-під лоба. Знак покори і страху.

Йдеться про щось величне? Небезпечне? Якесь божество? Раптом бомж підняв руку і старим скорченим пальцем показав на небо. Я висунула голову з вікна машини і подивилася вгору. Небо. Звичайне нічне небо. Темне. Зіркове. Зіркове? Так! Зірка! «Нгайя» - це «зірка»! Біназ, беназ, венас… Що ж це може бути? Венс, венес, веніс… Венус! Боже мій, «Венус» - Венера! Вони говорять про Венеру. Господи, яка мова! Яка надзвичайна мова!

ГолосЯна:

- Іне Ктарх Аарон ее Нгайя. - Я знов подивилася на Яна. Владний, величний, рішучий. Нгайя - це «зірка». «Іне» - схоже на прислівник, проте який? І взагалі чи існують в цій мові прислівники? Аарон, аарон… Це слово майже злилося з «Ктарх». Може, «Ктарх Аарон» - це… Ну, як він там казав на початку? «Дім Ктарха»? А, може, «зірка в домі Ктарха»? Маячня якась. Гра в астрологію.

- Аде Катул! - Знов Ян. Різкий заперечний рух головою. Ну, це вже просто! Щось там таке з часткою «не». Проїхали там з чимось Катули. «Не Катули»? А куди ж тоді «де»? Раптом мене наче осяяло. Елементарно! «Не в Катулів»! «Зірка в домі Ктарха, не в Катулів»! Струмочки поту побігли по спині. Я вся тремтіла від напруження, проте вперто прислухалася до їхньої розмови, намагаючись скоріше відчути, аніж зрозуміти її зміст.

Ян нахилився до обличчя старого, і, не зводячи з нього очей, повільно провів рукою над його сивими патлами, немов погладив. Старий заскиглив. Тонкий високий звук. Не треба й перекладати. Чистий страх високої концентрації. Без домішок. Цієї миті Ян промовив одне-єдине слово:

- Кетара.

Цього було достатньо. Старий циган відсахнувся від нього і, пробуркотівши щось незрозуміле, побіг геть. Непогана швидкість для його віку. Що ж його так злякало? Кетара… Тут я пас. Жодної думки. Рух Яна мені нічого не сказав. А одне-єдине слово… Воно може означати все, що завгодно. Від короткого «до побачення» до магічної абракадабри на п'ять сторінок перекладу. Та й звідки мені знати, чи правильно я зрозуміла попередні речення? Ну й ситуація! З глузду з'їхати можна!

Ян обперся на капот, закурив. Я вийшла з машини і підійшла до нього. Запитань було настільки багато, що вони, здається, досягли своєї критичної маси і вибухнули, залишивши після себе вакуум, бо сформулювати я не могла жодного. Примостившись поруч з Яном, я почекала, доки він докурить цигарку:

- Яне…

Він повільно повернув голову у мій бік:

- Не треба, Марго! Будь ласка, не зараз. З часом я тобі все розповім, обіцяю. Тільки не зараз. - Він зазирнув мені в очі. - Гаразд?

- Так, Яне.

Мій Ян. Такий, як і раніше. Дякувати Богові. Я присунулася до нього, і він обійняв мене так міцно, що було боляче. Раптом я зрозуміла, як він злякався. Кого? Старого? Його друзів? Не схожє.

Себе самого, Марго! Він злякався самого себе, і ти це прекрасно знаєш. Не обманюй себе, це правда. Одну-єдину мить ти бачила Яна-таким, яким його бачать інші. Великий чоловік з потворним шрамом на обличчі. Сильний і некерований. Страшна і темна людина. Проява. - Замовкни! Як ти можеш?! - Як я можу казати правду? А що для тебе звичніше брехати? - Ні! Це неправда! Ян не такий. Та мить нічого не означає. Просто тепер я знаю, яким Ян здається іншим людям. І що з того? Це - їхні проблеми, не мої!! - Ти гадаєш? - Геть, я сказала!

- З тобою все гаразд, зіронько? - Ян погладив мене по щоці.

- Так. Здається.

- Хочеш додому?

Я замислилася. Що нам робити вдома? Дивитися один на одного? Враховуючи те, що Ян наклав вето на будь-які запитання.

- А ми дуже спізнилися?

Ян глянув на годинник:

- На десять хвилин.

- Десять??! Скільки ж тривала ця вистава?

Він знизав плечима:

- Хвилин п'ятнадцять.

- А я думала, не менш ніж дві години… - Я зістрибнула з капота на землю. - їдьмо, Яне! Здається, бенкет, саме те, що нам зараз потрібно.

Нічний клуб закритого типу «Elitu» був за два кілометри від міста. Я кілька разів бачила його з вікна автобуса, коли їздила провідати батьків. Старовинна кам'яна вежа на невеличкому пагорбі серед парку. Готичні вікна, оповиті диким виноградом балкони, величезна залізна брама з товстими ланцюгами. Справжня середньовічна фортеця. Іграшка для верхівки суспільства. Elitu для еліти.

Перед очима пропливали десятки облич, руку безперервно то потискали, то цілували. Дякувати Богові, що руку, а не коліно. Я всміхалася, кивала головою, вдавала, що уважнослухаю компліменти, проте подумки під усіма можливими кутами роздивлялася слово «кетара». Яка прекрасна мова! Я досі тремтіла від захоплення. Дуже незвична. Дивного чорного кольору. Кольору абсолютної темряви, а на поверхні блищить, як нафта. На дотик така… Така… Я подивилася на невеличку канапку у своїй руці. Точно! На дотик вона подібна до зернятка червоного кав'яру - здається, ти міцно тримаєш її між пальців, а спробуй натиснути - і вже вислизнула з твоєї руки. Вона смакувала старовинним червоним вином, а пахла ладаном, пергаментом, воском і… Яном. Так, ця мова пахла Яном. Чи, може, Ян пахнув цією мовою. Кетара, кетара, ке-та-ра…