Зло - Людмила Баграт

- Яне, відвези мене додому. На сьогодні з мене досить сюрпризів.

- Гаразд. - Він відчинив двері, я ще раз поправила сукню, зачіску, зустрілася з його захопленим поглядом і не втрималася:

- Що то було, Яне?

- Що?

- Ти знаєш, про що я. Це ж було не просто так?

- Ні. Це ніколи не буває просто так. Не в нас. Не з тобою.

- Так дивно. Схоже на якийсь ритуал.

- Вгадала.

- Справді? - Я вийшла на площадку. Ян возився з ключами.

- Так. Старовинний ритуал вінчання.

Мене мала б здивувати така відповідь. Проте тієї миті я просто не зрозуміла, що почула. Я розуміла тільки те, що бачила. На площадці, біля протилежної стіни, стояв Костянтин. Яновський-старший власною персоною. І не просто стояв, а саме цілував розкішну пишногруду блондинку. Як він там це називав? «Поцілунок янгола»?

Наступної миті Ян грюкнув дверима, Костянтин повернувся і помітив мене. Ми мовчки дивилися один на одного. «Найкращий сюрприз завжди останній». Я рвучко відвернулася і побігла сходами.

Пів на десяту! Який жах!!! Спізнюватися на роботу вже на другий день - таке могла вигадати тільки ти, Марго! Гарне враження складається у керівництва, нічого не скажеш! Боже ж мій!!! Я підвелася, сіла на ліжку, перелякано вдивляючись в циферблат годинника. Так, у мене є тридцять хвилин!

Я стрімголов вискочила з ліжка і одразу наступила Алі на хвіст. Той форкнув і цапнув мене за ногу. М-да, день почався непогано… Дострибавши на одній нозі до ванної, я швиденько обробила подряпину, почистила зуби, учвал побігла до вітальні, вхопила телефон, повернулася у спальню, однією рукою набрала номер радіо-таксі, іншою почала натягати на себе спідницю.

- Радіо-таксі 058 слухає.

- Здрастуйте! - заплутавшись у бретельках ліфчика, я голосно чортибатькнулась.

- Що-о-о??! - образився оператор.

- Вибачте, це я не вам. Мені треба таксі. Якнайшвидше. Вулиця Данилевського, 2. Це дуже, дуже терміново! Будь ласка, пришліть, що у вас є. Я згодна навіть на «Запорожець», тільки швидше.

- П'ять хвилин вас влаштує?

- Краще три!

Оператор засміявся:

- А вам часом не пожежну треба? Я можу викликати!

- Та хоч невідкладну допомогу! Тільки швидше! - Я кинула слухавку. Теж мені, дотепник. У людини, може, життя дає тріщину, а він жартує!

Я пірнула у блузку. Алі лежав на дивані і демонстративно не дивився в мій бік. Ну от, образився! Я згребла косметику зі столу у сумочку, підбігла до нього і поцілувала у ніс.

- Не хнюпся, малий! Банка шпротів за мною.

У двері постукали. Я глянула на годинник. Так швидко? А звідки вони знають номер моєї квартири? Я визирнула з вікна - таксі не було. Алі здивовано глянув на мене, я відповіла йому не менш здивованим поглядом і побігла відчиняти.

На порозі стояв хлопець років двадцяти у яскраво-жовтому однострої. В руках - величезний букет яскраво-червоних троянд, на обличчі - фірмова усмішка від вуха до вуха, яка чомусь нагадала мені рекламу зубних протезів. Він урочисто почав:

- Здрастуйте! Мені доручено переда…

- Давайте сюди! - Я майже видерла в нього букет. - Де розписуватися?

Він зовсім розгубився від такого прийому і незграбно простягнув мені блокнот.

- Ось тут.

Я розписалася.

- А ще тут, тут і тут.

Я поставила ще три підписи.

- Все?

Хлопець зніяковіло всміхнувся:

- Ні.

- Що??!

- Ну-у-у, насправді в мене є ще… для вас… у машині… - Він відкашлявся, спробував ще раз перейти на офіційний тон. - Мені доручено…

Я знов його перервала:

- Мені ніколи! Скільки ще?

Раптом він почав заїкатися:

- Чо-чо-чо-чотири…

Ну от, довела хлопця до нервового зриву.

- Ну несіть уже! Тільки скоріше!

- Що, всі разом?

Я не витримала:

- А що, поодинці??! Послухайте, друже, в мене сьогодні не ранок, а катастрофа. Я спізнююся і просто не маю часу на реверанси. Або ви несете їх сюди, або залиште собі. Мені байдуже!

Він аж почервонів від обурення:

- Ні, так не можна! Наша фірма…

- Швидше!

Він побіг сходами вниз і за хвилину повернувся з чотирма букетами троянд, тримаючи їх, як оберемки хмизу.

- Куди? - Дякувати Богові, він став лаконічним.

- Як на мене, то хоч на підлогу!

Він кинув на мене докірливий погляд:

- Чим же квіти винні?

Моя черга червоніти.

- Так. Ви маєте рацію. Покладіть у ванну, будь ласка, там вода.

Хлопець побіг до ванної і по дорозі наступив Алі на хвіст. Той лише знесилено пискнув. Вибач, малий, сьогодні не твій день. На вулиці загула машина. Моє таксі! Я майже виштовхала посильного з квартири. Сходами ми спускалися разом. Він ледве встигав за мною.

- Послухайте! Те, від кого ці квіти, аж ніяк не впливає на їхню красу. Вони ж не знають, що за людина їх купила. Вони навіть не знають, що їх взагалі купили! Вони наче заручники у нашому світі. Все, що вони можуть, - це цвісти.

Так. І повільно вмирати. Ми вийшли надвір. Я повернулася до хлопця:

- Ви казали правду. Квіти - це прекрасно. Дякую вам. Вибачте мою неввічливість. - Я швидко потиснула йому руку і побігла до таксі.

Накладати макіяж в авто - делікатна справа. Та ще коли це авто рухається зі швидкістю п'ятдесят кілометрів